Читати книгу - "Сварлива рок-зірка в літах, Рік Вейкман (Wakeman)"

Саме в цей момент я вперше того дня зрозумів, що, поспішаючи в аеропорт, я не витяг мундирів КДБ і радянського адмірала, акуратно складених у валізі, що стояла між моїми ногамии, поруч із Ігоревим столом, у тому маленькому офісі 1970-х, у тому старому аеропорту, у Росії холодної війни, за тисячі миль від дому.

- Е-е, так, ну, є кілька дрібниць, так.

- Добре, щось типа ляльок, так? Тобі подобаються російські ляльки?

- Е-е.. ні.

Ігор відкрив валізу і зазирнув. Обличчя його стало білим, як сніг, що валив на тундру за вікном.

- Містер Вейкман, що це?

- Наскільки я вірю, це справжня форма КДБ.

- Так, я знаю, що це форма КДБ, містере Вейкман, але що вона тут робить?

- Це форма секонд хенд, — сказав я, хапаючись кігтями надії.

- Це неможливо, містере Вейкман. Ні в кого немає такої форми.

- Але ж речі справжні, вони належали братові того хлопця... е-е... і він був у КДБ і ... е-е... потім він пішов.

Ігор перехилився через стіл і сказав:

- Рік, ніхто не може піти з КДБ. Він склав кінчики пальців у тривожну пірамідку і кілька хвилин сидів, замислившись. Потім він сказав: - Добре, ось що ми робимо. Можливо, я зможу тобі допомогти, але ти повинен допомогти мені, Рік.

У той момент я майже нічого не міг зробити, щоб "допомогти" йому – я майже відчув запах каші, яку давали в сибірському трудовому таборі.

- Будь-що, сер, я зроблю все. Чого ви хочете?

- Деякі платівки Led Zeppelin. І The Who, так?

Я не думаю, щоб коли-небудь у своєму житті я відчував таке полегшення. Я був у дуже серйозній ситуації, а тут було щось таке тривіальне та легке для мене, що могло б усе виправити.

- Мій друже, я можу отримати для вас записи будь-кого!

- Навіть "Yes"?

- Так, навіть "Yes".

Він тихо пояснив, що вантажівки Lufthansa можуть перетинати східно-західні кордони відносно безконтрольно, і саме так ми зможемо передати йому платывки. Я пообіцяв йому, що надішлю всі записи, які він хоче, і він спішно нашкрябав список. Потім він провів мене до металошукача на митниці й прошепотів мені на вухо:

- Не хвилюйся, Рік, шинеля КДБ — це просто тканина, металошукач не спрацює.

- Від шинелі - ні, але від значків та ґудзиків на мундирі адмірала - може.

Він знову побілів.

- Неможливо, Рік. Яким чином? Зачекай, дозволь мені вгадати: той самий чоловік?

- Той самий чоловік. Його другий брат. Він був адміралом, а потім ... е-е... вже не був.

- Розумію. Йди за мною.

Гірше вже бути не могло.

Але ж змогло.

Коли ми йшли по аеропорту з цими двома дуже незаконними формами у валізі, які збирався контрабандою пронести через митницю співробітник служби безпеки з КДБ, до нас підбіг чоловік із телекомпанії та сказав:

- Рік, Рік, У мене є ваші паспорти та візи, і я маю ваші 2000 доларів!!! Я чесна людина, я тримаю слово, Рік!!!

І негайно простягнув мені величезний коричневий паперовий пакет, набитий одно- та дводоларовими купюрами.

Швидше ні ж за мить, Ігор сказав:

- Сховай це.

Довелося швидко думати. Я подивився на своїх трьох супутників і мого ансамблю, і вони сказали: "Ми не маємо з цим нічого спільного!", тож я запхав гроші собі в штани та в шкарпетки.

Найкраще, що я міг зробити.

Коли я підвів очі, митники просто стояли в коридорі й дивилися на мене.

Повинен вам сказати, як би я не сміявся зараз, я сам себе обісрав.

Тоді ж, як мертвий, я поплентався до митниці. Я віддав їм свій квиток, виїзну візу та паспорт. Чоловік почав щось бурчати, але потім Ігор завів його в маленьку кабінку і щось прошепотів йому на вухо. Митник повернувся й махнув мені з моєю контрабандною валізою йти прямо, без перевірки.

Далі була валютна каса, де перевіряли ваші гроші. У тому числі, у моєму випадку, 2000 доларів із конверта з коричневого паперу, засунутого мені в штани. Я подивився – і я маю на увазі – на жінку, завдяки якій Гігантські Стоги Сіна виглядали жіночно. Вона сказала:

- Ви прибули зі 100 доларами і 130 фунтами стерлінгів і поміняли 30 фунтів стерлінгів на рублі, тому вам потрібно виїхати з 100 фунтів стерлінгів і 100 доларів. Або у вас є якась інша валюта при собі, про яку ви хочете мені розповісти?

Я стояв там, буквально роздутий доларовими купюрами, забитими в кожну щілину та в дуже дивні отвори. За дві хвилини до цього вона спостерігала, як я запихав усі ці гроші собі в штани.

- Ні, ні.

Нахил Ігоря до неї та його тихий шепіт на вухо, і мені знову помахали. Через п’ять хвилин я сидів у практично порожньому літаку, насилу вписавшись у крісло, а всі ці долари висипалися з моїх кишень і більш інтимних частин моїх штанів. Через кілька хвилин до мене підійшла стюардеса і сказала:

- Насправді ми тут лише для того, щоб заправитися, містере Вейкман, ми не повинні брати тут пасажирів на борт. Я чула, що ви тут розважилися та пограли – у вас має бути історія, яку можна розповісти...’

- Так, можна сказати. І одного дня я, можливо, зможу її розповісти.