read-books.club » Сучасна проза » Женоненависник 📚 - Українською

Читати книгу - "Женоненависник"

179
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Женоненависник" автора Решад Нурі Гюнтекін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 ... 42
Перейти на сторінку:
мабуть, вже на мене ображаєшся... Ми ж збиралися щодня листуватися, поки я тут. Ти мала писати мені, що там у Стамбулі робиться. Я мала тобі розповідати, що бачу тут. Це трохи рятувало б мене від нудьги в цьому маленькому глухому селі на березі Мармурового моря. Не сердься, що я не дотримала слова. По-перше, тут зовсім не так, як я собі уявляла. Поки що мені вистачає розваг і без листування. Але є й вагоміша причина моєї мовчанки: пароплав заходить на цю маленьку пристань лише двічі на тиждень. Оце вже справді поважна причина, чи не так? Ну не голубиною ж поштою відсилати тобі листи!

Та хоч би вже двічі на тиждень та пошта працювала справно... Три дні тому дув сильний лодос. Берег тут скелястий, і пароплав так і не наважився причалити. Попахкав ріденьким димком над білою морською піною, постояв віддалік, та й подався геть. Скрині, кошики, бідолашні пасажири, що чекали на пристані, — так і залишились ні з чим. Але мені було більше шкода тих, хто був на пароплаві, — і шкода, і смішно. Подивилися здалеку на омріяну пристань, та й мусили собі по шторму, по цьому шаленству повертатися до Стамбула. От пошилися в дурні!

Від оливкового гаю до узбережжя їхати хвилин сорок п’ять. Дядько привіз зі Стамбула маленький фаетон з плетеним верхом, тож на ньому ми й їздимо до містечка. Я хотіла власноруч кинути листа в поштову скриньку. Як вияв надзвичайної поваги й благовоління, правити кіньми погодився дядьків зять Ремзі-бей. Весіме справді дуже поталанило: Ремзі-бей, хоч трохи й наївний, але чистий і ґречний молодий чоловік... Балакаючи про те, про се, доїхали ми до пристані. В містечку, на невеличкій пристані, в той день було несподівано людно й пожвавлено. Я спочатку думала, що цей ажіотаж викликано штормом, але Ремзі-бей розтлумачив мені справжню причину:

— На нашу пристань пароплав заходить двічі на тиждень, і це важлива подія — як свято чи ярмарок... Вона вносить трохи розмаїття в одноманітне життя містечка. Жителі навколишніх сіл чекають на цей день, цю годину, аби прийти до міста... На базарі рундуки зачиняються... На перехрестях влаштовуються стихійні базари. Торгівці, чиновники, військові виходять на берег моря покрасуватися, містечкове жіноцтво стікається на набережну з насінням та горішками, а хто й наїдки в кошиках тягне. Здається, це — єдина розвага в нашому чудовому містечку...

Легкий сум бринів у словах та інтонаціях Ремзі-бея. Мабуть, сердешний агроном згадав Європу...

Отже, цей пароплав двічі на тиждень бодай на деякий час лікує хворобу під назвою «нудьга», якою заражене містечко. Люди збираються на майдані перед будівлею митниці й чекають на нові обличчя зі Стамбула.

Абсолютно надзвичайне враження справила тиждень тому я. Шкода, що тебе тут не було, що ти не бачила це на власні очі, Нермін... Це було не сходження з пароплава звичайної пасажирки, а радше вихід на сцену знаменитої актриси... Мене вітали, я розсипала усмішки, перемовлялася то з тим, то з тим... Я начебто не помічала, що відбувається навколо мене... Втім, у мене є одна риса, яку я виховувала в собі довгими вправами: я мимохідь, не роздивляючись довкола, помічаю все, що відбувається. Всі дивилися на мене з захопленням та жагою, люди мало не потовкли одне одного, аби краще мене роздивитися. Деякі насилу пропихувалися крізь натовп, бігли, падали, ба навіть билися, аби тільки знову трапитись мені на шляху, хоч разочок поглянути на мене зблизька... Коротко кажучи, повний сценічний успіх... Жоден артист не зміг би так швидко завоювати популярність, Нермін... Дядьків екіпаж чекав перед невеличкою мечеттю. Поки ми туди дійшли, з кав’ярень повибігала різношерста публіка в куцих жакетах-салта[9] та шароварах, з дільниці вискочили жандарми, повисовувалися голови з вікон...

Але ж, скажу я тобі, моя популярність продовжує рости з кожним днем; я перетворююсь на місцеву цікавинку, яку кожен мусить побачити... Ось чотири дні тому, ну, коли був шторм, і ми з дядьковим зятем їздили до міста, навколо мене розгорнулося справжнє дійство...

Ми зупинилися на набережній, в закутку, віддаленому від причалу. Я сиджу в екіпажі, Ремзі-бей стоїть поруч, дивимося на вкрите білою піною море...

Дивлюсь — навколо нас мало-помалу починають збиратися люди. Молоді, старі, цивільні, військові, побожні дідусі — шикуються за нами на тротуарі.

Я ніколи ще не бачила таких наївних, щирих, безцеремонних людей, які б настільки не соромились демонструвати свої почуття, свої слабкості. Дивляться на мене й щиряться, обговорюють мене практично вголос, ті, хто опинився позаду — повставали навшпиньки... Кажу ж тобі — вистава, та й годі! Тут взагалі ніхто не переймається тим, що ми про це подумаємо, чи не соромно так робити, чи не почуватимемося ми незручно...

От тільки вони не могли мене роздивитися так, як їм би хотілося, бо я відвернулася до моря. Декілька чоловік вишикувалося перед нами, не боячись намокнути в бризках хвиль. Ось статечно, карбуючи, мов на параді, крок, пройшов повз нас молодий жандармський офіцер, косуючи на мене оком. Раптом хвиля, вдаривши в парапет набережної, здійняла страшенні бризки й облила бідолаху з голови до ніг... Здійнявся регіт. Офіцер спершу розгубився, тоді знавіснів, крутнувся на місці й зміряв веселунів поглядом, сповненим люті й погрози. За інших обставин такий погляд, безсумнівно, настрахав би їх. Але коли з жандарма ручаями стікає вода... Я й собі засміялася. Можливо, через це, а можливо, тому, що вважав неелегантним і негалантним лютувати при дамі, він не став ні на кому вимішати злість. Стоїть собі ні в сих ні в тих: ні гримнути не може, ні засміятися. Обличчя стало червоним, як комірець однострою... Коли він пішов геть, так само статечно й пихато, байдуже, що мокрий, мов хлющ, ще одна хвиля розбилася об валуни набережної, бризки хмарою злетіли в повітря й накрили нас із головою. Цього разу в центрі рейваху опинився Ремзі-бей, який стояв поруч із екіпажем. Чепурні білі брюки дядькового зятя вмить обляпало багнюкою. Частина натовпу знову розреготалася, а кілька осіб кинулися до коней, які сіпнулися, злякавшись хвилі. Ремзі-бей ніяково усміхнувся:

— То може вже поїдемо, Саро-ханим? Я думаю, чекати вже марно.

— Ну то їдьмо, — відповіла я.

Ремзі-бей взяв у руки віжки. Натовп неквапно розступився, дав нам дорогу. Екіпаж в’їхав у безлюдну вузьку вуличку.

Ремзі-бей, не повертаючи голови, завів зі мною розмову. — Саро-ханим, ви маєте в нашому селі шалений успіх.

— Он як?

— Люди зібралися, щоб подивитися на

1 2 3 4 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Женоненависник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Женоненависник"