Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Невже у моєму силіконі віднайшлись зародки інтелекту? – не втрималась я, судячи з усього прийшовши до тями повністю.

– Я ще не дійшов остаточного висновку, – з осміхом процідив професор, – але над конструкцією непогано попрацювали, – він кивнув мені на двері. – Запросіть наступного.

Не встигла я зробити й двох кроків, як в спину врізалось:

– Валеріє!

Та, що ж таке?! Чому його голос почав діяти на мене, наче погляд удава на кролика?! Я застигла, як істукан, боячись навіть обернутись.

– Ви забруднились… на підлозі, – пролунало вже над вухом.

І, поки одна його рука притримувала мене за плече, інша обережно обтрушувала мій одяг. А я знов відчувала себе лялькою. Нерухомою, тому що… Чоловічі долоні були настільки розпеченими, що аж обпалювали. Коли ж вони розігрілись так?

– Можете йти, – мене злегка підштовхнули до дверей, наче я й справді була заводною лялькою…

Наступні три курси я не часто стикалась із професором Колвіним, проте, якщо стикалась, то завершувалось це зазвичай його їдучими зауваженнями в мою адресу та моїми злими огризаннями в його. На іспитах він знущався наді мною до сьомого поту, наче я – марафонець. І, коли він простягав мені залікову книжку, в мене виникало страшенне бажання увіп’ятися зубами в його руку, а ліпше – у горло. Він це бачив, розумів і нахабно осміхався з задоволеним виглядом. І от: курсову мені доведеться виконувати під його «чуйним» керівництвом.

Травень. Весна. Природа буяє квітуванням, лоскочачи ніздрі тонкими пахощами, а я повзу, мов на заклання. Перший день практичних занять. І смикнуло ж мене вибрати саме цю тему! Що ж за невдача?!

Я стояла біля сходинок до науково-дослідницького центру, де розташувалась лабораторія, в якій мені і треба було відбувати курсову практику. Сама місцина була чудовою. Це було наукове містечко, й перебувало воно в оточенні невеличкого лісу. Працювати тут було би задоволенням, якби керував цією самою працею хто-небудь інший. Але…

– Так страшно? – єхидно врізалось мені у спину.

Я насилу встигла стримати себе, щоб не підстрибнути від несподіванки:

– Неприємно, – навіть не замислившись ляпнула перше, що влетіло в мою нерозумну голівоньку, й обернулась.

– Повірте, Соколовська, – зрівнявся зі мною професор, – я також не відчуваю задоволення від спілкування з вами, – зло усміхнувся він. – Але роботу свою звик виконувати якісно. Прошу, – він навіть прочинив переді мною двері, і я попленталась за ним.

У лабораторії на стіл було кинуто стіс методичок, і довгим професорським пальцем було вказано, котрі з них я повинна пропрацювати у першу чергу. Поки я вивчала методики моєї майбутньої курсової, професор відійшов до вікна. Було спекотно, а кондиціонер, судячи з усього, не працював (вкотре знову!), і чоловік відчинив стулку. Порив вітру, що увірвався, здув зі столу паперовий стіс, розкидавши його по підлозі.

Чортихнувшись (перший раз таке від нього чула!), Колвін схилився й почав збирати аркуші. Висловивши свої емоції про себе, я, як людина порядна, в деякій мірі, сповзла зі стільця й вирішила йому допомогти, лаючи себе за слабохарактерність. Незабаром ми опинились одне перед одним. Якийсь аркуш валявся трохи збоку від мене, і професор потягся до нього, злегка нахилившись. З-під його розстебнутого коміру знов виринула вже знайома мені підвіска.

Що сталось після цього, я не надто зрозуміла. В мене знов загуділо в голові, поплило перед очима, почали вчуватись якісь голоси, а рука чомусь мимоволі потяглась до кулона. Я лиш встигла торкнутись до нього пальцем, як мене обдало дивною хвилею. Миттєво моя рука була перехоплена за зап’ястя, і сердитий голос вихопив мене із вати, в котру я поступово поринала:

– Соколовська! Що ви творите?!

Я виринула з дивного стану, на щастя не знепритомнівши та по-ідіотськи кліпаючи очима, і втупилась у професора. Не знаю, що на мене дійсно найшло, але подібний тон в мою адресу починав вибішувати:

– Чому ви весь час рикаєте на мене?

Колвін схопив мене за плечі і різко здійнявся, трусонувши перед собою:

– Ви ще не чули мого рику! Сідайте! – тицьнув він на стіл, за котрим я й сиділа до цього. – І займайтесь тим, чим вам належить!

Здвигнувши невдоволено плечем, вивільняючи його з чоловічої хватки, я, рикнувши, впала на своє робоче місце і втупилась у методички, намагаючись бачити букви, а не власні емоції. Зрідка я крадькома кидала погляди на професора: він щось зосереджено друкував на клавіатурі ноутбука і, періодично зморщуючи чоло, уважно читав з монітора. Виникало відчуття, що він шукає інформацію та, або ж не знаходить потрібну, або ж вона йому не подобається. Коли я опрацювала останню методичку, підняла голову. Вказівний перст миттєво тицьнув у бік лабораторної шафи:

– Усі реактиви там. Приготуйте те, що вам буде потрібне завтра для початку лабораторного досліду, й можете бути вільною.

Після того, як я розставила усе необхідне на лабораторному столі, трохи обернувшись до професора, буркнула:

– До побачення, – я потяглась за методичками.

– Ні! – пролунало так різко, що я відсмикнула руку від брошур, як від вогню. – Методички ви будете вивчати тільки тут, – він підняв на мене чимось стурбований погляд, і причиною точно були не методички. – Надто часто студенти їх гублять.

– Я. Не. Загублю, – сердито відкарбувала я йому, проте не сподіваючись на поблажливість.

– Я сказав – ні! Потрібно ще вивчити? Сідайте і вивчайте! Але тут!

Вивергнувши із себе невдоволений «фирк», я впала з усього маху на стілець, змусивши того жалібно рипнути піді мною.

– Зламаєте меблі – нові будете купувати за свій рахунок, – пробурчало з-за ноутбука.

Якийсь час я сиділа, втупившись очима у методички, а потім перевела їх на лабораторну шафу. Не знаю чому. Хоча…

– Судячи з вашого зосередженого погляду, ви скоро дірку пропалите у дверцятах. Вас цікавлять якісь певні реактиви? – пролунав доволі їдкий тон.