Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Мовчки, я підійшла до столу і простягла залікову книжку. Професор розкрив її і ковзнув поглядом по оцінкам. Судячи з його кам’яного виразу обличчя, мої «відмінно» на нього враження не справили. Він холоднокровно кивнув мені на стільця:

– Сідайте, Соколовська Валерія Євгенівна, – і здійняв на мене свої крижані очі. – Я, так розумію, ви з розряду камікадзе, – навіть не запитуючи, а взагалі-то стверджувально промовив він.

– А ви звикли бити на злеті? – здається, мої гальма все ж таки почали барахлити.

– Ну, що ви! Злетіли ви учора, і я дав вам фору на цілу добу. Тож, якщо втрапите мені в приціл – то буде лише ваша провина.

– Ви ж сказали, що я – з розряду камікадзе, а вони зазвичай ідуть у лобову атаку: в приціл, так в приціл.

Він кинув на мене воістину нищівний погляд:

– Ви – можливо. А я, скоріше, з розряду винищувачів: не люблю, знаєте, тих, хто з фанатичним рвінням прагне до самознищення.

По моїй спині реально промчався такий собі морозець, і мене мимоволі пересмикнуло:

– Ви знайшли помилки у моїх відповідях на білет? – з викликом втупилась я в нього.

– Ні, – якось недобре осміхнувсь він. – У ваших письмових, – він навмисне акцентував увагу на останньому слові, – відповідях помилок не було. Хочу впевнитись, що то не банальне везіння витягти єдиний вивчений білет.

Я мало не захлинулась повітрям:

– Це ж яке везіння треба мати?!

Професор відкинувся на спинку стільця, вертячи у пальцях ручку та вивчаючи роздивляючись мене:

– Ви не повірите, але й таке бува.

– Не зі мною, то вже точно! – буркнула я, опускаючи очі на списаний мною папірець.

– Зараз і з’ясуємо, – у передчутті насолоди від грядущого катування мене, пролунало задоволеним тоном.

Додаткові питання сипались на мене, наче з рогу достатку. Краще б радощі життя на мене так сипались! На п’ять чи шість я відповіла досить спокійно, впевнено і влучно. Десь на сьомому мене почало заклинювати. А от восьмий, правду кажучи, через якусь дрібницю… Я навіть не зрозуміла чому вона на мене так подіяла…

У вікно вже повною мірою палахкотіло яскраве червневе сонце, аж занадто спекотне цього року. Кондиціонер, здається, чомусь не працював або працював кепсько. Навіть холоднокровний володар крижаних очей – Колвін І. Д. – це відчув, автоматично розстібнувши пару верхніх ґудзиків на своїй сорочці. Під час цієї маніпуляції він, ненароком, підчепив та витяг зовні підвіску – півмісяць з адуляру в округлому срібному обідку. Я втупилась в цю підвіску так, наче нічого важливішого зараз для мене не було. Не знаю, де були мої мізки на цей момент? Точно не там, де їм треба було знаходитись.

Кулон я бачила декілька секунд, поки професор не сховав його знов під сорочку. А от моє зціпеніння затяглось дещо довше. Я продовжувала витріщатись на те місце професорських грудей, до речі, цілком собі атлетичних (знайшла час милуватись, та й об’єкт саме той!), де зараз мала спокійнісінько спочивати та сама підвіска, й відірвати погляд в мене не виходило, наче його магнітом тягло.

– Соколовська! – різкий оклик долетів, наче крізь вату. – Ви про що зараз думаєте?

– Що? – не відриваючи очей від розстебнутого коміру, машинально пробурмотіла я.

Перед очима в мене все почало плисти, поступово заволікаючись імлою. У вухах гуділо і долинав якийсь знайомий голос, тільки дуже напружений. Він щось швидко говорив, та я розчула лише декілька фраз: «Чуєш, синиця, лети так швидко, як тільки можеш! Біжи і сховайся! Добре сховайся! Я обов’язково…», – а далі я провалилась…

– Валеріє! – голос професора різонув мене по вухах і я розплющила очі.

Я лежала на підлозі. Чоловік, притримуючи мене за плечі, підніс до моїх губ склянку з водою:

– Пийте! – пролунало наказним тоном.

Я слухняно виковтала усю воду і, чесно кажучи, не відмовилась би ще від однієї порції. Моє бажання, здається, так очевидно відображалось на моєму обличчі, що професор, відставивши склянку, потягся за пляшкою на столі та знов наповнив посуд, підносячи його до мого рота. Чергова доза живлячої субстанції була проковтнута мною з такою жагою, немовби я пустелю проповзла. Холодна чоловіча долоня (у таку спеку?!) лягла мені на чоло, і мені здалося, що він щось прошепотів. Хоча, можливо, і здалось, а, разом з тим, і стадо комах, протупотівших по мені, починаючи від голови і закінчуючи п’ятами. Проте щезла слабкість.

Мене підійняли з підлоги, наче ляльку, і всадовили знов на стілець. Професор сів навпроти, підтягши свого стільця поближче, мабуть побоюючись, що я знов вирушу на підлогу. Мені ж хотілось провалитись крізь неї. Втратити свідомість?! Я?! Чорт! Як маніжна панночка! От же ж!..

– Ще пити хочете? – пролунало поруч з моїм обличчям.

Я заперечливо хитнула головою. А от зникнути хотілось. Взяти та й розчинитись у повітрі.

– Подивіться мені в очі!

Так-так, звичайно! Це останнє, що мені хотілось.

– Валеріє! Я мушу побачити ваші зіниці, або викличу швидку!

Я миттєво скинула голову і втупилась у професорські очі:

– Не треба швидку… будь ласка.

Його погляд мене здивував. Ні, навіть вразив! В нім був острах і… жалість? Скоріше, співчуття. Співчуття?! У цієї крижаної брили до дратуючої його шкварки?!

Він реально відтяг мої повіки, роздивляючись зіниці, та перевірив пульс:

– З вами таке часто трапляється?

– Вперше.

Професор мало не витріщився на мене:

– Вперше?! А ви сьогодні снідали?

– Та-а-ак, – здивувалась я небаченому співпереживанню.

– Йти можете?

Як не дивно, але почувалась я чудово, начебто й не було ганебної непритомності. Я кивнула. Він простяг мені залікову книжку, а по мені знов прокотилось тремтіння і я повільно потяглась за своїм рідним документом, немов би мені змію подавали. Це не прослизнуло повз його увагу:

– Заспокойтесь! – пролунало їдуче та глузливе, що більш відповідало цій людині. – Іспит ви склали, як не дивно.