Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Борис запропонував мене підвезти, і я не могла відмовитися, адже Дем'ян буравив нас поглядом. Тільки статус "прокурор" утримував його від розправи. У Байсарова давно проблеми із законом, відкрито він би на конфлікт нариватися не став. Але звісно, довго він осторонь не протримається. Знову з'явиться поруч, і це тільки питання часу.

Я маю зрозуміти, як захистити від нього дитину.

Бодя якраз прокинувся, і я взяла його на руки.

Борис склав дитячий візок так легко, ніби щодня цим займався. Потім допоміг мені зайняти місце в машині.

–– Катю, ти ж розумієш, він повернеться, –– озвучив чоловік мої власні думки, коли автомобіль рушив з місця. –– Дем'ян не звик чути "ні". Він вирішив забрати свого сина, а значить ні перед чим не зупиниться.

–– Це мій син, –– видала твердо.

Борис усміхнувся.

–– Тобі потрібен захисник, сама знаєш, –– додав він. –– Я готовий допомогти просто так, за старою пам'яттю. Виставлю перед твоїм будинком охорону.

Його поведінка здавалася все більш підозрілою.

З чого б раптом йому допомагати? Ми навряд чи спілкувалися раніше. Та я тільки кілька разів бачила Бориса. Він був приятелем Дем'яна. Бачу, зараз вони по різні боки. Тільки це нічого не змінює. Увага Бориса до мене і до мого сина сильно напружувала.

–– Що тобі потрібно натомість? –– запитала прямо.

–– Нічого, –– знизав плечима. –– Так, одна невелика послуга. Дрібниця.

Він подивився на мене і посміхнувся ширше.

–– Байсарову недовго залишилося на волі. Так, кілька разів він вдало вивернувся і пішов від закону, але проти нього налаштовані серйозні люди. Скоро вони завдадуть удару.

Я насупилася.

–– Катю, ти гарна дівчина. Я в будь-якому разі не залишу тебе в біді. Але звісно, якщо ти надаси деяке сприяння слідству...

–– Що саме я маю зробити?

–– Прийняти умови Дем'яна. Ну точніше зробити вигляд, що прийняла. Він же з'явиться знову, от і їдь у його особняк. Місце гарне, свіже повітря.

Я насилу втрималася, щоб відразу не випалити "ні!". Але здається, Борис і так прочитав усе по моїх очах.

–– Катю, почекай. Я ж не закінчив. Загалом, поїдеш із ним та зробиш кілька записів для мене. Я поясню, як треба діяти, щоб ніхто не засік.

–– Ні, вибач, нічого не вийде.

–– Чому?

–– Я не стану шпигункою в його домі.

–– Це добра справа...

–– Ні, Борисе, навіть обговорювати не хочу.

–– Дем'ян злочинець і має сидіти у в'язниці.

–– Ось і займися цим, –– нервово усміхнулася. –– Підключи своїх фахівців. А я маю піклуватися про сина, а не розбиратися в кримінальних іграх.

–– Байсаров сяде, –– заявив твердо. –– Питання –– коли? Ти б могла прискорити цей процес, Катю. Подумай. Я ж не кваплю.

Він вручив мені візитку.

–– Якщо раптом передумаєш, то набирай.

Я розуміла, що дзвонити йому не стану і треба шукати інший вихід. Ось тільки Борис сам вклав картку в кишеню моєї сумки.

–– Удачі, Катю.

–– Дякую.

Удача мені точно знадобиться, адже я маю якомога швидше виїхати з цього міста, сховатися від чужих розборок.

Увечері я виглянула у вікно, під будинком стояла патрульна машина.

Борис постарався чи це просто збіг?

Я побачила, як двоє чоловіків у формі вийшли назустріч третьому, який приніс їм каву. Один із них засміявся та ляснув іншого по плечу.

Бодя поїв і можна було його укладати. Після цього займуся роботою, а покінчивши із замовленнями, вирішу, що робити далі. Уся ніч попереду, до ранку покину місто.

Я знову підійшла до вікна, вклавши сина в ліжечко. Похолоділа, побачивши, що всі троє патрульних лежать на землі. Уже стемніло, але ліхтарі добре освітлювали вулицю. Я не помітила крові. Чоловіки наче одночасно відключилися.

І тут я здригнулася. Почулося клацання замка, який відчиняється.