Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 1), Сафо Мелі"

Майстри зайшли в будинок, щоб оцінити обсяг робіт, а я закурив і на автоматі опустився на старий стілець, що стояв на веранді. Затягнувся і знову флешбек з минулого, як виходив сюди покурити колись після офігенного сексу. «Так, Льоха, зустріч з місцями юності виявилася не настільки райдужною, як очікувалося». Я думав про те, як змінилося все в моєму житті за ці 20 років. Зараз я вже не той Льоха, якого розпирало від радості життя і передчуття, що світ ось-ось впаде до ніг. Мені не вистачало тієї свободи, якою я насолоджувався тоді в юності. І від відчуття, що більше ніколи так яскраво не зазнаю подібних емоцій, стало якось важко на душі.

У парі метрів від мене Денис голосно пояснював комусь по телефону, як проїхати до цього будинку. Я загасив цигарку і знову увійшов всередину. Бригада вже взялася до роботи, а я піднявся дерев'яними сходами на другий поверх і, увійшовши до однієї з кімнат, підійшов до вікна. Мені потрібно було побути кілька хвилин наодинці з собою, щоб упорядкувати свої думки, взяти себе в руки і знову переключитися на роботу.

Біля вікна стояв великий саморобний письмовий стіл. Справа під столом кілька полиць для книг і висувні ящики з потьмянілими золотистими ручками. Я на автоматі взявся за одну з них і потягнув на себе. Всередині лежала стопка товстих зошитів і старих кулькових ручок. Дістав перший-ліпший зошит, відкрив і глянув на рівні акуратні рядки конспекту, виведені красивим і дуже знайомим почерком.

Повернув зошит на місце і потягнув за ручку другий ящик. У ньому лежали пензлі, палітра, упаковка акварелі «Ленінград» з потрісканими фарбами в кюветах і щоденник в темно-синій палітурці під шкіру.

Діставши щоденник, звернув увагу на золоте тиснення. Красиві рукописні ініціали «А. К.» і рік.
Це був той самий рік, коли я її зустрів, коли ми були разом. Той самий, який геть змінив моє життя.

Відкрив книгу на сторінці із закладинкою. Дата і кілька рядків тексту:

31 грудня
Цей рік подарував мені справжнє кохання і нескінченний біль, який до сих пір розриває мене на шматки. Але все мине. Вирішила більше не писати. Завтра новий день, новий рік, нове життя.».

- Хм ... дуже цікаво. - прошепотів вголос я і, прихопивши з собою щоденник, спустився вниз.

Не те, щоб я був любителем читати чужі щоденники і листи. Навпаки, я завжди вважав, що особисте - це особисте. Але, по-перше, все тут описане відбувалося давно, а, по-друге, я був частиною цього «особистого». Найінтимнішою його частиною. Мене почала розпирати цікавість. Я переконав себе, що немає нічого страшного в тому, що прочитаю її щоденник, який писався стільки років назад і сьогодні не несе в собі ні для кого особливої ​​цінності.

Спустившись на перший поверх, я роздав своїм майстрам детальні вказівки, сів за кермо і виїхав на центральну вулицю. «Кошмар. Всього середина травня, близько дев'ятої ранку, а сонце смажить, наче дурне!». Машина за час стоянки прогрілася і було відчуття, що я потрапив в грьобану сауну, розташовану в самісінькому пеклі.

Я включив кондиціонер і вирішив по дорозі заскочити до місцевого магазину за холодною освіжаючою мінералкою.

- Добридень, тьоть Кать! - увійшов я до магазину так, як ніби був тут востаннє буквально вчора. Нічого не змінилось: той самий запах свіжого хліба і консервні банки пірамідкою за спиною продавщиці. А ось продавщиця змінилася, роки наклали відбиток в куточках її завжди посміхнених очей і губ.

Повисла німа пауза. Вона вдивлялася в моє обличчя, явно не визнаючи в мені нікого зі знайомих. Через секунду її брови злетіли вгору, і вона видала здивоване зітхання:

- Льошка? Ти, чи що?! Господи, ось кого не очікувала побачити! - сплеснула вона руками і вискочила з-за прилавка прямо до мене. - А я спершу тебе і не познала, багатим будеш! Заходить такий широкоплечий гарний чоловік! А був же іще зовсім юнаком, коли я останній раз тебе бачила! Яким чином в наших краях?

- Та таке, приїхав по роботі.

- І ким же ти став зараз? - запитала тітка Катя, примружившись, немов була впевнена, що з босяка Льошки не могло вирости нічого путнього.

- Та так, три роки тому відкрив фірму, будуємо-ремонтуємо ... Тьоть Кать, дайте холодної водички без газу, будь ласка. Вмираю від спраги! - благав я, а вона кинулася назад за прилавок.

- Звичайно звичайно! - діставши пляшку з холодильника, простягнула мені. - На, ось тримай! І хто ж будується у нас?

Тітка Катя не вгамовувалася від радості зустрічі і бажання знати всі подробиці моєї появи в селі.

- Калинови будинок продали, і нові господарі ремонт затіяли. - задовольнив я її цікавість, краєм ока звернувши увагу на легке змішання з боку тітки Каті.

- Калинови? Це ті самі, з чиєї Аською ти гуляв по молодості? - і тут же, помітивши моє збентеження питання, змінила напрямок бесіди: - І добре, що продали. Погано, коли будинок без господарів стоїть стільки років.

Після цієї фрази я напружився ще більше.

- В якому сенсі «без господарів»? Калинови ж так любили свою дачу і щоліта проводили тут. - моє здивування було щирим.

- Так, раніше так і було. Але Олена Іванівна, мама Асі, померла давно. Похована тут, на нашому кладовищі. Василь, чоловік її, запив відразу і швидко ліг поруч з покійною дружиною. А Асі ... - вона витримала паузу, спостерігаючи за моєю реакцією, - їй цей будинок виявився не потрібен. Приїжджає раз на рік до батьків на могилку з квітами, в будинок забіжить, порядок наведе, а ввечері назад в місто.

Там у неї сім'я, дитина, робота. Звичайно, їй тепер не до зайвого господарства. Але щось у ній не так, змінилася дуже. Зайде привітатися, а очі якісь порожні і сумні...

Я чітко побачив перед собою цей рідний погляд смарагдових очей, а тітка Катя продовжувала:

- Була ж така весела дівчинка-квіточка, реготала постійно, як дзвіночок, жартувала. А тепер немов зламалася. Мовчить, слова не витягнеш. Все тільки у справі.