Читати книгу - "Гімн"

в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддихá,

І того дива золотого

Зазнає, щастя молодого,

Бажáного, страшного того

Гріха!

«Як почуєш вночі край свойóго вікна,..»

Як почуєш вночі край свойóго вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсíм, не збавляй собі сна.

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

«Коли часóм в важкій задумі...»

Коли часóм в важкій задумі

моя поникне голова,

легенький стук в вікно чи в двері

потоки мрій перерива.

Озвуся, вигляну — даремно,

не чуть нікого, не видать,

лиш щось у серці стрепенеться,

когось-то хочеться згадать.

Чи щирий друг в далекім краю

тепер у лютім бою згиб?

Чи плаче рідний брат, припавши

лицем до прадідíвських скиб?

Чи, може, ти, моя голубко,

моє кохання чарівнé,

далеко десь з німим докором

в тій хвилі згадуєш мене?

Чи, може, гнýчи в собі горе,

ти тихо плачеш у тишí,

а се твої пекучі сльози

мені стукочуть до душі?

«Не можу забути!..»

Не можу забути!

Не гоїться рана!

Мов жалібні нути

із струн теорбана

чи голосно грають,

чи ледве їх чути,

все жалем проймають —

не можу забути!

Не гоїться рана,

хоч мию слезами,

хоч час на ню капле

цілющі бальзами,

хоч сонечко гріє

і зірка рум’яна

цілує, яріє —

не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,

я все тебе бачу;

хоч стратив давно вже,

щодень тебе трачу;

хоч люта розпука

минулася п’яна

і клином розлука,

гадюка погана,

лежить поміж нами,

дівчино кохана, —

кохання без тями,

не гоїться рана.

«Я згадую минулеє життя...»

Я згадую минулеє життя

спокійно, та без радости, без туги:

одно із нього виніс я чуття,

що я не був у нім щасливий, други.

Багато праці, і турбот, і скрут,

та не було вдоволення, утіхи;

мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні мíхи.

Хоч не згасав ніколи огник мій,

та полум’ям не бухав, більш димився,

а замість світла сипав іскор рій.

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,

та не висóко плив в руці слабій,

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

«Маленький хутір серед лук і нив...»

Маленький хутір серед лук і нив

на горбику над річкою шумнóю —

отам я в прóстій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив

могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: «Скинь

із серця всі згадки про зваду й зраду!

Природі-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду».

«Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,..»

Привіт тобі, мій друже вірний, гаю,

повірнику моїх найкращих дум!

Все чисте, ясне, що лиш в серці маю,

надихав свіжий запах твій і шум.

На твóїх пóлянах, в відлюднім плаю

я розсипав свій жаль, губив свій сум;

у твоїх запахах, неначе в раю,

окрилювався молодечий ум.

Під скрип могутніх кóнарів дубових

складались першії мої пісні,

слабії відгуки твоїх пісень чудових.

А в бурі рев, як грóми навісні

ламали твоїх велетнів корони,

у твоїх криївкáх шукав я охорони.

«По ковéрці пурпуровім...»

По ковéрці пурпуровім

із таємних сходу брам

виїжджа на небо сонце,

наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло

і сполошило стару,

невідступну, невмолиму

посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма

тут сиділа цілу ніч

і зміняла своїм чаром

кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог,

кожда книжка — то була

п’явка, що систематично

кров і мозок мій пила.

Кожда добрість — то наївність,

кождий друг — то хижий звір,

кожда думка — то помилка,

кождий спомин — то докір.

А як свíдомість болющу

сон,