Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

тут не можна якось пробитися, п'ять хвилин, потім десять хвилин, перехилити чарчину коньяку й трохи посидіти. За спеціальним сигналом дзвінка ув'язнені мають стати до роботи. Роботу можна перервати лише на час, визначений для прийому їжі, прогулянок і занять. Під час прогулянок ув'язнені повинні тримати руки витягнутими й вимахувати ними вперед і назад.

Перед ним був будинок, він відірвав погляд від бруківки, штовхнув двері, з його грудей вирвалося хрипке й сумовите: ох-ох! Він схрестив руки, так, мій любий, тут ти не замерзнеш. Прочинилися двері з двору, попри нього хтось прочовгав і став за спиною. Він закректав, кректати було приємно. Коли він уперше був у одиночній камері, то завжди так кректав й при цьому радів, що чує свій голос, адже коли щось чуєш, то це ще не кінець. У камерах багато хто кректав, одні на початку, інші згодом, коли почувалися самотньо. От і починали кректати, то було щось людське, це їх утішало. Отак стояв він у під'їзді будинку, де не було чути жахливого лементу з вулиці, не було тих навіжених будинків.

Випнувши губи й стиснувши кулаки в кишенях, він закректав, щоб підбадьорити себе. Його плечі під жовтим плащем зіщулилися, так ніби він шукав захисту.

Незнайомець зупинився поряд зі звільненим в'язнем, окинув його поглядом і запитав: «З вами щось негаразд, вам зле, може, щось болить?» Той нарешті помітив чужинця й припинив кректати. «Вам недобре? Ви мешкаєте в цьому будинку?» То був єврей з рудою борідкою, маленький чоловічок у плащі, в чорному оксамитовому капелюсі та з ціпком у руці. «Нє, я тут не живу». Йому треба забратися звідси, хоча у дворі було непогано. І знову тягнеться вулиця, фасади будинків, вітрини, поквапні постаті в штанях чи світлих панчохах, усі такі швидкі, меткі, щомиті вигулькує хтось новий. Та він таки був рішучий, тож ізнову зайшов у якийсь двір, але там якраз відчиняли ворота, щоб випустити вантажівку. Тоді скоріше до сусіднього будинку, у вузький прохід поряд зі сходами! Тут жодна вантажівка не проїде. Він міцно вчепився за стовпчик перил. Вчепився в нього й цієї миті збагнув, що хоче уникнути покарання [О, Франце, що тут поробиш? Нічого в тебе не вийде], він обов'язково це зробить, тепер він уже знав, де шукати вихід. І тихенько знову взявся за свою музику, закректав і забурчав: ніколи більше не вийду на вулицю. Рудий єврей знову за ним, але спершу не помітив його біля перил. Тільки почув, як хтось мугикає. «Послухайте, що ви тут робите? Вам недобре?» Він відірвався від перил, вийшов у двір. Коли взявся за ворітницю, то побачив, що це був той самий єврей із сусідського будинку. «Дайте мені спокій! Чого причепилися до людини?» — «Та, ні, нічого. Ви так крекчете й стогнете, хіба не можна спитати, що з вами таке?» А крізь прочинені ворота — навпроти знову нудні будинки, кудись біжать люди, сповзають дахи. Колишній в'язень прочинив двері у двір, а єврей йому навздогін: «Ну-ну, що такого? Нічого страшного немає. Не пропадете. Берлін великий. Там, де живуть тисячі, ще один якось проживе».

То був глибокий, похмурий двір. Він зупинився біля сміттєвого бака. Раптом він голосно заспівав; спів залунав по стінах. Він зняв капелюха, ніби катеринник. Звук відбивався від стін. То було гарно! Його голос звучав у власних вухах. Він співав на все горло, у в'язниці так співати заборонялося. І що це він співав, що відлунювало від стін? «Неначе грім той клич звучить…»[7] По-військовому впевнено й чітко. А потім «Ювіваллераллера» — приспів з іншої. Ніхто не звертав на нього уваги. Біля воріт на нього чекав єврей: «Ви гарно співали. Ви справді гарно співали. З вашим голосом ви можете заробити купу золота». Єврей вийшов за ним на вулицю, взяв попід руку й потяг кудись, завівши безкінечну розмову, аж поки вони не завернули на Ґорманнштрасе — єврей та кремезний, здоровий хлоп у літньому плащі, який так міцно стис губи, ніби ледь стримувався, щоб не виблювати жовчю.

Досі не опам'ятався

Той єврей завів його у якусь кімнату, де горіла чавунна пічка, й посадив на канапу: «Ось ми й прийшли. Сідайте собі спокійно. Капелюха можете зняти, а можете й не знімати, як бажаєте. Я зараз погукаю когось, хто вам сподобається. Взагалі я тут не живу. Я тут також гість, як і ви. Ну, і як то буває, один гість приводить іншого, коли в хаті тепло».

Колишній в'язень залишився сам. Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Він їхав трамваєм, визирав у віконце, червоні стіни в'язниці проглядали крізь дерева, падало барвисте осіннє листя. Червоні стіни все ще стояли у нього перед очима, він розглядав їх сидячи на канапі, розглядав, не відриваючись. То велике щастя — жити в цих стінах, знаєш, як починається день і як він минає. [Франце, ти ж не збираєшся далі ховатись, ти вже ховався чотири роки, ану сміливіше, роззирнися довкола, колись треба покінчити з тим переховуванням.] Будь-який спів, свист, шум заборонений. За сигналом до підйому в'язні мусять негайно встати, заправити постіль, вмитися, причесатися, почистити вбрання і вдягнутися. Мило слід видавати у достатній кількості. Бом — б'є дзвін, підйом, бом — п'ять тридцять, бом — шість тридцять, відчиняють двері, бом, бом — на вихід, ранковий прийом їжі, робочий час, перерва, бом, бом, бом — полудень, гей, чого скривився, тут не пообжираєшся, заспівачі, вийти вперед, співанка о п'ятій сорок, дозвольте доповісти, я захрип, шоста година — камери зачиняються, добрий вечір, відбули ще один день. Жити в цих стінах — то велике щастя, мені добряче вліпили, майже як за справжнє вбивство, але ж то було незумисне, просто тілесні ушкодження зі смертельними наслідками, не так уже й страшно, а зробили з мене великого злочинця, зарізяку, ледь не покидька.

Високий довговолосий старий єврей у чорній ярмулці, зсунутій набакир, давно вже сидів навпроти нього. У місті Сузи жив колись чоловік на ім'я Мордихай, і виховував він у себе вдома Естер, дочку свого дядька. А ця дівчина була хорошої постави та вродливого вигляду[8]. Старий відвів свій погляд від незнайомця і знов обернувся до рудого: «Де він узявся?» — «Та він бігав по будинках. А в одному дворі зупинився й заспівав». — «Заспівав?» — «Солдатських пісень». — «Замерз?» — «Напевне». Старий розглядав незнайомця. У перший день Пасхи покійника мають ховати лише неєвреї, на другий день можуть