Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Жахлива річ, якою було його життя, набуває сенсу. Франц Біберкопф пройшов примусову терапію. Під кінець ми знову бачимо, що наш герой стоїть на Александерплац, він дуже змінився, зазнав ушкоджень, але тепер він на правильному шляху.

Поспостерігати за цим і послухати цю історію варто багатьом, хто, як і Франц Біберкопф, пробуває в людській шкурі й, подібно до нього, часом вимагає від життя більшого, ніж шматок хліба з маслом.

Книга перша

Тут, на початку, Франц Біберкопф виходить з Теґельської в'язниці, куди завело його попереднє бездумне життя. Знову влаштуватися в Берліні йому важко, та врешті йому це вдається, з чого він радіє й дає обітницю відтепер бути порядним.

Від перекладача

Роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац» називають романом-колажем. Автор умонтував у свій текст безліч прихованих цитат, віршів, пісень, назв, імен, прислів'їв, приказок, оригінальних берлінських зворотів. У пропонованих коментарях ми не ставили за мету подати всі елементи цього величезного колажу, примітки стосуються лише тих реалій, цитат та імен, які можуть бути незнайомі українському читачеві та розуміння яких допоможе кращому сприйняттю Деблінового тексту.

У роботі над примітками використано, зокрема, такі видання:

• Gabriele Sander, Alfred Döblin. Berlin Alexanderplatz, Reclam, 1998, серія Erläuterungen und Dokumente.

• Alfred Döblin, Berlin Alexanderplatz, kritische Ausgabe, Hrsg. Werner Stauffacher, Zürich-Düsseldorf, Walter Verlag, 1996.

• Alfred Döblin, Berlin Alexanderplatz, kritische Ausgabe, Hrsg. Helmuth Kiesel, Kommentar und Erläuterungen von Ute Bertram-Hohensee, München, Artemis & Winkler, 1993.

41-м маршрутом[1] до міста

Він стояв перед дверима Теґельської в'язниці й був вільний. Ще вчора на задвірках тюрми він сапав разом з іншими картоплю, був у тюремній робі, а тепер на ньому жовтий літній плащ, вони собі далі сапали, а він був вільний. Притулившись до червоної стіни, він пропускав трамвай за трамваєм і нікуди не йшов. Наглядач біля брами кілька разів пройшовся попри нього, показав йому, на який сідати трамвай, але він стояв собі далі. Настала жахлива мить [жахлива, Францику, а чого це вона жахлива?], чотири роки добігли кінця. Чорна залізна ворітниця, на яку він протягом останнього року позирав із дедалі більшою відразою [відразою? чому відразою?], зачинилась за ним. Його знову виштовхали на вулицю. Інші сиділи там усередині, теслювали, лакували, сортували, клеїли, мали відсидіти ще хто два, а хто й п'ять років. А він стояв на зупинці. Починається покарання.

Він здригнувся, ковтнув слину. Наступив собі на ногу. Потім розбігся й ускочив у трамвай. Всередину, до людей. Уперед! Спершу здавалося, ніби ти в дантиста, який вхопив обценьками корінь зуба й тягне, біль наростає, голова ось-ось лусне. Він обернувся на червоний мур, але трамвай з ним усередині мчав по рейках геть, тож тільки голова ще була обернута до в'язниці. Вагон завернув за ріг, вид заступили дерева й будинки. З'явилися вулиці, на яких вирувало життя, Зеештрасе, люди входили й виходили. У нього всередині звучав німий крик відчаю: Бережись, бережись! Зараз почнеться! Кінчик його носа замерз, над вухом щось дзвеніло. «Дванадцята година. «Полуденна газета», «Бе Цет»[2], «Нова ілюстрована», новий випуск «Функштунде», кондуктор питає, чи ще хтось підсів на попередній зупинці». Поліцейські патрулі тепер у синіх одностроях. Він вийшов з трамвая, пірнув у натовп, та ніхто не звертав на нього уваги. Що таке? Та нічого! Ану стій рівно, голодний підсвинку, опануй себе, а то понюхаєш кулака! Товчія, яка товчія! Все в такому русі! Мій кумпол геть порожній, усі мізки висхли. Що то за веремія! Крамниці взуттєві, головних уборів, а тут електричні лампочки, алкогольні напої. Так, людям таки потрібне взуття, раз їм доводиться стільки бігати, а в нас також була шевська майстерня, ми просто нагадуємо! Сотні сяючих вітрин, хай собі виблискують, вони ж тобі не заважають, можеш порозбивати, якщо треба буде, що з ними такого, просто вимиті до блиску. На Розенталерплац[3] позривали бруківку, разом з іншими він ішов дерев'яним настилом. Коли змішатися з натовпом, тоді все минається, тоді вже, братику, нічого не помічаєш. У вітринах стояли манекени, вбрані у костюми, плащі, в спідниці, панчохи і туфлі. На вулиці все у русі, та зсередини — порожньо! Там не було життя! Веселі обличчя, сміх, чекають на переході навпроти Ашинґера[4], по двоє, по троє, курять сигарети, гортають газети. І все це ніби завмерло, як ліхтарні стовпи, й усе більше ціпеніло. Люди були одним цілим разом з будинками, все було білим, дерев'яним.

Його охопив переляк, коли він ішов по Розенталерштрасе й побачив у невеличкій кнайпі чоловіка й жінку, що сиділи близько до вікна: вони заливали собі в горлянки пиво з півлітрових кухлів, а що такого, просто пили собі, вони тримали по виделці й запихали ними до рота шматки м'яса, потім витягали виделки з рота, й крови не було. О, моє тіло зсудомилося, годі з цим упоратись, куди мені податися? А відповідь була: покарання!

Він не міг вернутись назад, він так далеко заїхав трамваєм, його випустили з тюрми, й він мусив бути тут, і навіть ще далі.

Я й сам знаю, зітхав він про себе, що мушу бути тут і що мене випустили з тюрми. Мусили мене випустити, покарання закінчилося, все має свій порядок, бюрократ виконує свої обов'язки. Та я вже йду, але дуже не хочеться, їй-богу, просто не можу.

Він простував Розенталерштрасе попри універсальний магазин Тіца[5], потім звернув праворуч на вузьку Софієнштрасе. Він гадав, що ця вулиця темніша, а де темніше, там краще. Ув'язнених утримують в ізоляторі[6], в одиночній камері та в загальній камері. У разі тримання в ізоляторі в ув'язненого денні й нічні прогулянки скасовуються, він утримується окремо від інших ув'язнених. У разі тримання в одиночній камері ув'язнений перебуває в окремій камері, проте під час прогулянок, занять та богослужінь перебуває разом з іншими ув'язненими. Трамвайні вагони далі гуркотіли й дзеленчали, безупинно мерехтіли фасад за фасадом. І дахи над будинками, вони ніби висіли над ними, його погляд блукав верхами: тільки б дахи не посповзали, та будинки стояли рівненько. Куди ж мені, бідолашному, податися, він брів уздовж суцільної стіни будинків, вона не кінчалась. Який же я телепень, хіба ж