Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

бракує, казали, що коли хворому вистачило сили піднятися три­дцятьма двома уступами до каплиці на горі Сан-Педро, то він уже був зцілений. Однак вірних це не бентежило. Попри те, що публічні зібрання були заборонені, зібрався стихійний натовп з двома єпископами на чолі, який мав намір іти до святилища, але солдати розігнали його ударами прикладів і пострілами. За п’ятнадцять хвилин вони застрелили двох і поранили шістдесят трьох людей, один з яких тієї ж ночі помер. Офіційний протест єпископів було проігноровано головою уряду, який не прийняв прелатів у своєму кабінеті, а відповів їм у письмовій формі через секретаря, що «до того, хто не скорятиметься закону, буде застосовано тверду руку, навіть якщо йтиметься про Папу». Відтоді ніхто не мав бажання повторити паломництво.

У нашій родині не було жодного зараженого, бо ще до прямого втручання уряду мій батько вжив необхідних запобіжних заходів, керуючись тим, як інші країни здолали пандемію. По радіо він зв’язався з управителем своєї лісопильні, хорватським іммігрантом, якому повністю довіряв, і той прислав йому з півдня двох найкращих лісорубів. Батько озброїв їх такими допотопними рушницями, що й сам би не потрафив з них стріляти, поставив по одному при кожному вході до садиби і наказав нікого не впускати і не випускати, за винятком його самого і мого найстаршого брата. То був не надто практичний наказ, бо, звісно, вони не збиралися спиняти членів родини пострілами, але присутність цих двох чолов’яг могла віднадити злодюжок. Лісоруби, які нараз стали озброєними охоронцями, в дім не заходили: спали на сінниках у возовні, харчувалися їжею, яку кухарка передавала їм через вікно, і пили сивуху, яку батько постачав їм без обмежень разом із пригорщами аспірину, щоб убезпечитися від зарази.

Задля власного захисту батько купив з-під поли англійський револьвер «Webley», який був випробуваний на війні, і почав займатися стрільбою по мішенях на задньому дворі, полохаючи курей. Насправді він боявся не так вірусу, як охоплених відчаєм людей. В нормальні часи у місті було повно босяків, жебраків і злодіїв. Якщо повториться те, що коїлося в інших місцях, то зросте безробіття, забракне харчів і почнеться паніка і в такому разі навіть доволі порядні люди, які досі обмежувалися протестами перед будівлею конгресу, вимагаючи роботи та справедливості, порушуватимуть закон, як у ті часи, коли безробітні шахтарі з півночі, голодні й розлючені, наринули в місто і принесли тиф.

Батько закупив провізію на всю зиму: мішки картоп­лі, борошна, цукру, олію, рис і боби, горіхи, в’язанки часнику, в’ялене м’ясо і ящики фруктів та овочів, щоб зробити консерви. Чотирьох синів, наймолодшому з яких щойно виповнилося дванадцять, він відправив на південь, ще до того як школа Сан-Ігнасіо за наказом уряду призупинила навчання, але Хосе Антоніо залишився у столиці, бо збирався вступати в університет, щойно світ прийде до норми. Поїздки було скасовано, але мої брати встигли сісти в останній пасажирський поїзд, який відвіз їх на станцію Сан-Бартоломе, де на них чекав Марко Кусанович, хорватський управитель, якому звеліли приставити їх до роботи пліч-о-пліч із місцевими суворими лісорубами. Жодного панькання. Так вони будуть зайняті та здорові, а заразом не буде клопоту вдома.

Моїй матері, двом її сестрам Пії та Пілар і хатнім служницям було строго наказано сидіти вдома і в жодному разі нікуди не виходити. Моя мати мала слабі легені через перенесені в юності сухоти, була делікатної будови тіла і не могла наражатися на ризик заразитися грипом.

Пандемія не надто змінила рутину закритого світу, яким був наш дім. Головні двері з різьбленого червоного дерева вели в просторий темний вестибюль, куди виходили дві вітальні, бібліотека, парадна їдальня, більярдна і ще одна зачинена кімната, яку називали конторою, бо в ній стояли півдюжини металевих шафок, забитих документами, яких уже віддавна ніхто не переглядав. Друга частина дому була відокремлена від першої вимощеним португальськими кахлями патіо з мавританським фонтаном, чий механізм подачі води не працював, і безліччю камелій, посаджених у вазонах; ці квіти й дали назву садибі: дім з камеліями. З трьох боків патіо тяглася скляна галерея, яка з’єднувала кімнати щоденного користування: їдальню, кімнату для ігор, ще одну для шиття, спальні й туалети. В галереї було прохолодно влітку і більш-менш тепло взимку завдяки жаровням з вуглям. Остання частина дому була царством челяді й тварин; там містилися кухня, пральня, пивниця, возовня і низка жалюгідних кімнаток, де ночували хатні служниці. Моя мати зрідка навідувалась у той третій двір.

Садиба належала моїм дідові з бабою по лінії батька, і коли вони померли, вона була єдиним чогось вартим, що дістали у спадок їхні діти. Її вартість, поділена на одинадцять частин, мало що значила для кожного з них. Арсеніо, єдиний, хто мав бачення майбутнього, запропонував, що викупить у братів їхні частки, потроху сплачуючи їм ­внес­ки. Спочатку інші сприйняли це як послугу, бо цей старий домище мав безліч конструкційних проблем, як пояснив їм мій батько. Ніхто при здоровому глузді там би не жив, але йому потрібен простір для його дітей і тих, які ще з’являться на світ, а також для дуже літньої тещі і сестер його дружини, двох старих панн, які жили з його ласки. Згодом, коли він почав зволікати з обіцяними виплатами і врешті взагалі їх припинив, його стосунки з братами зіпсувалися. Він не мав наміру їх обдурити. Йому випадали фінансові оказії, і він сам собі обіцяв, що сплатить їм решту з відсотками, та минали роки від однієї відстрочки до іншої і про борг було забуто.

Оселя й справді була занедбаною руїною, але двір займав півкварталу і мав виходи на дві вулиці. Хотілося б мені мати фотографію, Каміло, щоб показати її тобі, бо там починається моє життя і мої спогади. Ті хороми втратили той блиск, якими відзначалися колись, до економічного краху, коли дідусь ще повелівав кланом своїх численних дітей та армією слуг і садівників, які утримували дім у бездоганному стані, а сад був раєм квітів і фруктових дерев — із заскленою оранжереєю, де росли орхідеї з інших кліматичних зон, і чотирма мармуровими статуями з грецької міфології, як було тоді заведено серед знатних родин, що були вирізьблені тими самими місцевими умільцями, які висікали могильні плити. Старих садівників уже немає, а нові є бандою нероб, як казав мій батько. «Якщо й далі так піде, дім заросте бур’яном», — повторював він, але нічого не робив для вирішення ситуації. Він волів любуватися природою здалеку, та не вважав її вартою