Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Ще до того, як преса назвала ту хворобу її ім’ям, мій батько вже знав, що йдеться про іспанську інфлюенцу, бо був у курсі світових новин завдяки іноземним газетам, які приходили в Клуб Уніон із запізненням, але містили більше інформації, ніж місцеві, а також радіо, яке він сам змайстрував, дотримуючись вказівок інструкції, при допомозі якого він підтримував контакт з іншими радіолюбителями і так, поміж хрипів і писків короткохвильового зв’язку, дізнавався про справжні спустошення пандемії в інших місцях. Він стежив за поширенням вірусу із самого початку, знав, що той, немов фатальний вітер, пронісся Європою і Сполученими Штатами, і дійшов висновку, що коли його наслідки були настільки трагічними в цивілізованих країнах, то в нашій, де ресурси такі обмежені, а люди є більшими невігласами, можна було сподіватися ще гіршого.

Іспанська інфлюенца, яку для скорочення прозвали грипом, приходила із запізненням на два роки. На думку наукової спільноти, ми уникли зарази завдяки географічній ізольованості, природному бар’єру гір з одного боку та океану з іншого, цілющості клімату і віддаленості, яка захищає нас від непотрібного швендяння заражених іноземців, але глас народу приписував це втручанню падре Хуана Кіроґи, якому присвятили превентивні хресні ходи. Це єдиний святий, якого варто почитувати, бо в тому, що стосується домашніх чуд, йому немає рівних, хоча Ватикан його не канонізував. Утім, 1920 року вірус прийшов у всій своїй красі та славі з таким напором, якого ніхто не міг собі уявити, і спростував наукові й теологічні теорії.

Зараза починалася з могильного холоду, який ніщо не могло послабити, гарячкової трясучки, оглушливого болю голови, палючого печіння в очах і горлі, марення зі страшним видінням смерті, що чатувала на віддалі півтора метри. Шкіра ставала щораз темнішого фіолетового кольору, руки і ноги робилися чорними, кашель не давав дихати, кров’яниста піна наповнювала легені, жертва скімлила від тривоги і кінець наставав через асфіксію.

Мій батько, і не без підстав, підозрював, що на війні в Європі інфлюенца викосила більше солдатів, які були скупчені в окопах і не мали можливості уникнути зараження, ніж кулі та гірчичний газ. З такою ж лютістю вона спустошила Сполучені Штати і Мексику, а потім поширилася Південною Америкою. В газетах писали, що в інших країнах трупи стосами лежать на вулицях, як дрова, бо нема ні часу, ні достатньо цвинтарів, аби їх поховати, що третина людства інфікована і що буде понад п’ятдесят мільйонів жертв, але новини були такими ж суперечливими, як і страхітливі чутки, що розносились. Півтора року тому було укладене перемир’я, яке поклало край жахливій Великій війні в Європі, що тривала чотири роки, і лише зараз ставав відомий реальний масштаб пандемії, який приховувала військова цензура. Жодна держава не подавала числа своїх втрат; лише Іспанія, яка залишалася нейтральною в конфлікті, поширювала новини про цю хворобу і тому її врешті-решт стали називати іспанкою.

Раніше люди в нашій країні йшли на тамтой світ через звичні причини, себто безпросвітну убогість, погані звички, бійки, нещасливі випадки, забруднену воду, тиф і старіння. То був природний процес, який давав час на гідне поховання, та з приходом грипу, що накидався з пажерливістю тигра, доводилося нехтувати розрадою вмирущих і похоронними ритуалами.

Перші випадки було помічено у портових вертепах наприкінці осені, але ніхто, крім мого батька, не звернув на це належної уваги, позаяк жертвами були не надто чеснотливі дамочки, злочинці та контрабандисти. Казали, що то венерична хвороба, привезена з Індонезії заїжджими моряками. Утім, невдовзі повсюдну напасть приховати стало неможливо і вже не можна було й далі скидати вину на проміскуїтет і веселе життя, бо хвороба не розбирала між грішниками й доброчесними. Вірус узяв гору над падре Кіроґою і вільно розгулював, безжально накидаючись на дітей і старих, бідних і багатих. Коли злягла вся трупа оперети і кілька депутатів конгресу, таблоїди проголосили кінець світу і відтак уряд вирішив закрити кордони і контролювати порти. Та було вже пізно.

Марними були відправи, які служили три священники, і торбинки з камфорою, які чіпляли на шию, щоб запобігти зараженню. Зима, що наближалася, і перші дощі погіршили ситуацію. Довелося на скору руку облаштовувати польові шпиталі на спортивних полях, морги в льодовнях муніципальної скотобійні і спільні могили, куди мали скидати трупи бідняків, засипані негашеним вапном. Оскільки вже знали, що хвороба проникає через ніс і рот, а не через укус комара або якогось хробака в нутрощах, як думала чернь, запровадили носіння масок, але якщо їх не вистачало навіть медичному персоналу, який боровся з пошестю на передовій, то й решті населення вони також не були доступні.

Президент країни, син італійських іммігрантів у першому поколінні, що сповідував прогресивні ідеї, був обраний за кілька місяців до того голосами новопосталого середнього класу і робітничих профспілок. Мій батько, як і всі його родичі Дель Вальє, друзі та знайомі, не довіряв йому через реформи, які той збирався проводити, бо ті були невигідні консерваторам, і через те, що він був чужинцем без старовинного кастильсько-баскського прізвища, однак схвалював те, як він протистояв катастрофі. Першим розпорядженням було замкнутися в домах, щоб уникнути зараження, та, позаяк ніхто не звернув на нього уваги, президент оголосив надзвичайний стан, комендантську годину вночі і заборону цивільному населенню швендяти без поважної причини — під загрозою штрафу, арешту і в багатьох випадках лупня.

Зачинили школи, торговельні заклади, парки та інші місця, де зазвичай скупчувались люди, але деякі державні установи, банки працювали, курсували поїзди і вантажівки, які постачали міста, і залишались відчиненими алкогольні крамниці, бо вважалося, що спиртне у поєднанні з великими дозами аспірину вбиває заразу. Ніхто не рахував умерлих від інтоксикації таким поєднанням алкоголю з аспірином, як зауважила моя тітка Пія, що була непитущою і не вірила в аптекарські засоби. Поліція не справлялася з примусом до послуху і запобіганням злочинам, як того боявся мій батько, тож довелося звернутися до військовослужбовців, аби вони патрулювали вулиці, попри їхню заслужену репутацію хамів. Це спричинило переполох в опозиційних партіях, а також серед інтелектуалів і митців, які не забули різню беззахисних робітників, серед яких були жінки і діти, учинену військовими кілька років перед тим, а також інші випадки, коли вони з багнетами напереваги кидалися на цивільне населення, наче то були іноземні вороги.

Святилище падре Хуана Кіроґи переповнилося вірянами, які прагнули зцілитися від інфлюенци, і в багатьох випадках це сталося, та маловіри, яких ніколи не