Читати книгу - "Полювання Каа, Кіплінг Редьярд"

– Сталося от що, Каа: ці ласуни горіхів і ненажери пальмового листя викрали в нас людське дитинча, про яке ти, мабуть, чув.

– Я чув щось таке від дикобраза Сахі (нахабства в нього не менше, ніж голок) про дитину, яку начебто прийняли до Сіонійської Зграї, але не повірив. У Сахі завжди в одне вухо влітає, в друге вилітає. Та ще й прибріхує добряче.

– Ні, це правда. Такої дитини ще світ не бачив, – сказав Балу. – Найгарніше, найрозумніше, найхоробріше людське дитинча, мій учень, що прославить ім'я Балу на всі джунглі. І до того ж, я… ми… ми його любимо, Каа!

– Те те те! – промовив Каа, покрутивши головою. – Я теж знав, що таке любов. Я міг би вам про це дещо розповісти.

– Краще згодом, ясної ночі, коли ми будемо ситі й зможемо поцінувати твою розповідь належно, – квапливо мовила Багіра. – Наш малий зараз у Бандар логів, і ми знаємо, що з усього Народу Джунглів вони бояться лише Каа.

– Справді так, вони бояться тільки мене! І недаремно, – сказав Каа. – Базіки, нудні, дурні, хвалькуваті недоумки – ось які вони, ці мавпи! А ваш малий з ними ковтне лиха. Вони обривають горіхи з пальм, а потім викидають їх геть. Бува, цілий день носяться з якоюсь гіллякою, наче вона їм до зарізу потрібна, а потім поламають її і викинуть. Ваш малий з ними натерпиться біди. А що вони ще про мене казали – жовта риба чи як там?

– Хробак, хробак. Земляний хробак, – підказала Багіра, – і ще різну гидоту. Мені навіть повторювати ніяково.

– То слід їх повчити, як поважати свого володаря! А а с сх! Щоб добре затямили! То куди вони побігли з малим?

– Це знають тільки джунглі. На захід, я гадаю, – сказав Балу. – Ми думали, тобі це відомо, Каа.

– Мені? Звідки? Я хапаю їх, коли вони трапляються назустріч, але ж не полюю ні на мавп, ні на жаб, ні на зелену ряску в болоті.

– Вгору, вгору! Хілло! Хілло! Хілло, подивися вгору, Балу з Сіонійської Зграї!

Балу поглянув угору і побачив шуліку Чиля, що плавно спускався вниз і чиє окрилля блищало на сонці. Чилю давно вже був час спати, але він досі ширяв над лісом, виглядаючи ведмедя, і ніяк не міг його розгледіти крізь густе листя.

– Що сталося? – спитав Балу.

– Я бачив Мауглі в Бандар логів. Він просив передати це тобі. Я стежив за ними. Вони потягли його за річку, до мавпячого міста – у Холодний Барліг. Може, вони лишаться там на ніч, може, на десять ночей, а може, на годину. Я наказав кажанам, хай простежать за ними вночі. Ось що мені було велено. Доброго полювання вам усім унизу!

– Повного дзьоба і міцного сну тобі, Чилю! – гукнула Багіра. – Я тебе не забуду на полюванні і залишу цілу голову тобі, найкращому з шулік!

– Пусте! Пусте! Хлопець сказав Заповітне Слово. То як було йому не допомогти! – І Чиль, описавши коло над лісом, полетів на нічліг.

– Він нічого не забув! – радів Балу. – Подумати лишень – таке мале, а згадало Заповітне Слово Птахів, коли мавпи тягли його по деревах!

– Ще б пак! Йому це слово добряче втовкмачили в голову, – сказала Багіра. – Я теж пишаюся нашим малюком. А зараз хутчій до Холодного Барлогу.

Усі в джунглях знали, де лежить ця місцина, але не бували там майже ніколи, бо Холодним Барлогом називалося давнє покинуте місто, загублене у лісовій гущавині; а звірі уникають тих місць, де колись жили люди. Хіба що дикий кабан може там оселитись, проте не хижий звір. І мавпи також бували там не частіше, ніж будь де. Жоден із поважних звірів не наближався до міста – тільки під час засухи, коли в напівзруйнованих ставках і басейнах лишалося трохи води.

– Туди добиратись півночі – коли бігти щодуху, – сказала Багіра. І Балу похнюпився.

– Я спішитиму як зможу, – схвильовано сказав він.

– Ми не можемо тебе чекати. Іди за нами слідом, Балу. А ми з Каа мусимо квапитися.

– Хоч ти на чотирьох лапах, я від тебе не відстану, – коротко докинув Каа.

Балу спробував бігти за ними, та спершу мав сісти й віддихатись; тож вони залишили ведмедя позаду, і Багіра великими стрибками помчала вперед. Та хоч як поспішала пантера, велетенський удав мовчки слідував за нею. Коли дісталися гірської річки, Багіра вирвалася наперед, перестрибнула на інший берег, а Каа переплив річку, тримаючи голову й шию над водою. На землі він умить наздогнав Багіру.

– Клянуся зламаним замком, що звільнив мене, ти непоганий бігун! – сказала Багіра, коли стемніло.

– Я голодний, – відповів Каа. – До того ж вони називали мене плямистою жабою.

– Хробаком, земляним хробаком, та ще й жовтим!

– Хай там як, а давай поквапимось. – І Каа немовби полився стежкою, видивляючись найкоротшу дорогу.

…Мавпячий Народ у Холодному Барлозі геть забув про друзів Мауглі. Мавпи притягли хлопця у старе місто і втішалися від душі. Мауглі ще ніколи не бачив індійського міста, і хоча це місто було руїною, воно здалося хлопцеві напрочуд гарним, просто дивовижним. Один із грізних володарів давнини збудував його на невисокому пагорбі. Ще й досі було видно рештки бруківки, що вела до поламаної брами, де шматки трухлявої деревини гойдалися на іржавих петлях. Дерева вросли корінням у мур і височіли над ним; зубці на стінах обвалилися і розсипалися на порох; в'юнке пагіння виповзло з віконниць і вкрило башти палацу, мов вигадлива бахрома.

Великий палац без даху височів на вершині пагорба. Мармур у його фонтанах і галереях потріскався і вкрився темними плямами моху, а плити подвір'я, де колись стояли царські слони, викривилися, і з поміж щілин росла трава та молода парость. За палацом у темряві виднілися будинки без дахів і все місто, схоже на бджолиний щільник. Кам'яний бовван, що колись був храмовим ідолом, тепер лежав на міському майдані, на перехресті чотирьох доріг; самі руїни лишилися на перетині вулиць, де колись були колодязі, а на обшарпаних банях храмів виросли дикі смокви. Мавпи називали це місто своїм і удавали, наче зневажають Народ Джунглів за те, що він живе в лісі. Але вони не відали, для чого зведені всі ці будівлі і що з ними робити. Вони мостилися колом на узвишші тронної зали, ловили одна в одної бліх і гралися в людей: забігали в будинки і вибігали звідти, складали по кутках купи різного мотлоху і забували, де що лежить; сварилися та гризлися між собою, а потім знову бавилися на терасах царського саду, трусили помаранчеві дерева і трояндові кущі лише для того, щоб подивитись, як осипаються плоди та пелюстки. Вони облазили всі галереї та коридори у палаці, усі його кімнати, але не могли запам'ятати, що вже бачили, і без упину вешталися туди й сюди, поодинці, по двоє чи гуртом, хизуючись одна перед одною, що поводяться, як люди. Вони пили з фонтанів і каламутили в них воду, потім зчиняли бійку коло води, знову збиралися докупи і гасали містом, галасуючи:

– Немає у джунглях народу мудрішого, добрішого, сильнішого та спритнішого, ніж Бандар логи!

А потім усе починалося спочатку, поки місто їм не набридало, і тоді вони поверталися на дерева, сподіваючись, що Народ Джунглів таки їх помітить.

Для Мауглі, вихованого за Законом Джунглів, таке життя було і незрозумілим, і гидким. Мавпи притягли його в Холодний Барліг надвечір, і замість того щоб лягти спати, як зробив би Мауглі після довгої подорожі, вони взялися за руки і почали танцювати та співати свої безглузді пісні. Одна з мавп виголосила промову перед своїми друзями і сказала, що відтоді, як вони захопили Мауглі в полон, у житті Бандар логів настануть великі переміни, бо Мауглі навчить їх сплітати з гілок курені для захисту від негоди.

Мауглі назбирав ліан і почав їх сплітати, а мавпи спробували робити те саме, але за кілька хвилин їм це набридло, і вони почали смикати одна одну за хвіст і, пхикаючи, скакати навприсядки.

– Я голодний, – сказав Мауглі. – Я не знаю цих місць – принесіть мені щось підкріпитися або дозвольте пополювати тут.

Двадцять чи тридцять мавп кинулися збирати горіхи та плоди для Мауглі, але дорогою побилися, а з тим, що лишилося від їхньої поживи після бійки, і вертатись було не варто. Мауглі засмутився і розсердився, до того ж він справді був дуже голодний. Він пішов блукати міськими вулицями, час від часу вигукуючи мисливський Поклик Чужинця, та відповіді не було, і тоді він зрозумів, що таки втрапив у велику халепу.

"Усе, що Балу казав про Бандар логів, правда, – думав він. – У них немає ні Закону, ні Мисливського Поклику, ні ватажків – геть нічого, самі тільки дурні слова і злодійські лапи. Отож якщо мене вб'ють чи я сам помру з голоду – так мені й треба. Та ні, треба щось придумати і повернутися до рідних джунглів! Балу, звісно, добряче мене відлупцює, та це все одно краще, ніж трусити нікчемні трояндові пелюстки з дурними Бандар логами".

Щойно він повернувся до міського муру, мавпи схопили його і потягли за собою, кажучи, що він сам не розуміє, як йому пощастило, і почали скубти його за волосся, щоб він нарешті відчув до них вдячність. Він зціпив зуби і промовчав, і йому довелося піти з галасливими мавпами на терасу, де були ставки з червоного піщаника, до половини заповнені дощовою водою. Посеред тераси стояла зруйнована альтанка з білого мармуру, збудована для дружин царя, яких уже давно не було на світі. Дах альтанки обвалився і затулив підземний хід з палацу, яким жінки проходили сюди, але різьблені мармурові стіни лишилися цілі. Різьблений візерунок, тонкий, як мереживо, був прикрашений агатами, сердоліками, яшмою і лазуритом, а коли над пагорбом засяяв місяць, його промені проникли крізь ажурні стіни альтанки, і химерні тіні вкрили землю, мов чорне плетиво. Засмучений, сонний і голодний Мауглі не міг утриматись від сміху, коли Бандар логи хором у двадцять голосів починали розповідати йому, які вони мудрі, сильні та добрі і який він буде дурний, якщо захоче з ними розлучитись.

– Ми великі! Ми вільні! Ми кращі за всіх! Кращі за будь який народ у джунглях! Ми так кажемо – отже, це правда! – кричали вони. – Ми тобі розповімо, які ми чудові, бо ти нас слухаєш і зможеш передати наші слова Народові Джунглів, аби він звернув на нас увагу.

Мауглі не став сперечатись, і сотні мавп зібралися на терасі послухати, як їхні красномовці хвалитимуть Бандар логів, і коли одні балакуни спинялися, щоб віддихатись, інші кричали:

– Це правда, ми всі так кажемо!

Мауглі кивав головою, кліпав очима, щось бурмотів, коли його питали, і в голові у нього паморочилося від галасу.

"Мабуть, їх покусав шакал Табакі, – думав він.