Читати книгу - "Навала Джунглів, Кіплінг Редьярд"

Переклад: Дарія Радієнко

Корені, листя і віти, сплітайтесь мерщій!

Квіти, трава і ліани, стеліться усюди,

Землю вкривайте – сюди не повернуться люди,

Зникне і мова, і запах, і подих людський.

Дощ білоногий, скоріше змивай з олтаря

Попіл масний і брудний від людського вогнища!

Олені прийдуть пастися у голі поля.

Трави, на стіни повзіть, ліани, сплітайтеся вище, –

Буде безлюдна довіку проклята земля!

Ви, звісно, пам'ятаєте, як Мауглі, прибивши шкуру Шер Хана до Скелі Ради, сказав усім вовкам, котрі лишилися від Сіонійської Зграї, що віднині полюватиме у джунглях сам один, і четверо вовченят матері Вовчиці пообіцяли полювати з ним разом. Але змінити своє життя в одну мить не дуже легко, особливо коли живеш у джунглях. Після того як Зграя знову розбіглася врізнобіч, Мауглі пішов до рідної печери і проспав там весь наступний день і всю ніч. Прокинувшись, він розповів батькові Вовку і матері Вовчиці про свої пригоди серед людей – стільки, скільки вони могли зрозуміти. Коли Мауглі почав гратися перед ними своїм мисливським ножем, так що сонце засяяло на його лезі (це був той ніж, яким він здер шкуру з Шер Хана), вовки визнали, що він таки багато чого навчився. Потім Акела й Сірий Брат розповіли, як вони допомогли Мауглі загнати буйволів у яр, і Балу піднявся на гору, щоб їх послухати, а Багіра аж умлівала від утіхи, наслухаючи те, як Мауглі здолав тигра.

Уже давно зійшло сонце, але ніхто не збирався спати, а мати Вовчиця подеколи піднімала голову і з насолодою вдихала запах шкури Шер Хана, що долинав зі Скелі Ради.

– Якби не Акела з Сірим Братом, – сказав Мауглі, – я б нічого не зміг вдіяти. Ох, матінко Вовчице, якби ти бачила, як сірі буйволи мчали яром і як вони вдерлися в сільські ворота, коли людська зграя кидала в мене камінням!

– Я рада, що цього не бачила, – холодно мовила мати Вовчиця. – Я не звикла терпіти, щоб моїх вовченят цькували, як шакалів! Я змусила б людську зграю про це пожалкувати, а сама пожаліла б лише жінку, яка годувала тебе молоком. Так, пожаліла б лише її!

– Спокійно, Ракшо! – ліниво промовив батько Вовк. – Наше Жабеня знову з нами і стало таке розумне, що рідний батько має лизати йому п'яти. А одним шрамом на голові менше чи більше – яка різниця? Облиш людей, дай їм спокій!

І Балу з Багірою повторили, мов луна пішла:

– Облиш людей, дай їм спокій!

Мауглі поклав голову на бік матері Вовчиці, задоволено всміхнувся і сказав, що він теж більше не хоче ні бачити людей, ні чути людського духу.

– А якщо люди не дадуть тобі спокою, Малий Брате? – сказав Акела, нашорошивши одне вухо.

– Нас п'ятеро, – мовив Сірий Брат, обвівши усіх поглядом, і вишкірив зуби.

– Ми теж могли б взяти участь у полюванні, – сказала Багіра, ворухнувши хвостом, і подивилася на Балу. – Та навіщо тепер думати про людей, Акело?

– Ось навіщо, – відповів вовк одинак. – Після того як шкуру цього жовтого злодюги повісили на Скелі Ради, я пішов до села по наших слідах, щоб збити їх з пантелику, коли вони схочуть за нами погнатися. Я ступав у свої сліди, а часом звертав убік і лягав. Та коли я заплутав слід так, що й сам у ньому ледь не заплутався, прилетів кажан Манг і закружляв у мене над головою. Ось що він сказав: "Селище людської зграї, звідки вигнали Мауглі, гуде, мов осине гніздо".

– Це тому, що я кинув туди великий камінь, – сміючись, сказав Мауглі, бо в нього була така забавка – кинути стиглу папаю в осине гніздо, а потім стрімголов бігти до найближчого озера, щоб оси його не догнали.

– Я спитав кажана, що він бачив. Він сказав, що перед сільськими воротами цвіте Червона Квітка і люди сидять навколо неї з рушницями. А я ж добре знаю, – і Акела поглянув на давні шрами на своїх боках, – що люди беруть у руки рушницю не заради втіхи. Скоро, Малий Брате, людина з рушницею піде по наших слідах.

– Але навіщо? Люди прогнали мене, чого ж їм іще треба? – гнівно спитав Мауглі.

– Ти людина, Малий Брате, – мовив Акела. – І не нам, Вільним Мисливцям, казати тобі, що й навіщо роблять твої брати.

Він ледве встиг відсмикнути лапу, коли мисливський ніж вп'явся в землю на тому місці, де вона лежала. Мауглі кинув ніж так швидко, що людське око не змогло б цього вловити, проте Акела був вовком, а навіть собака, якому далеко до його пращура – дикого вовка, може вмить прокинутись, коли колесо воза торкнеться його тіла, і відскочити убік, перш ніж це колесо на нього наїде.

– Іншого разу, – спокійно мовив Мауглі, вкладаючи ніж у піхви, – не згадуй про людську зграю, коли розмовлятимеш із Мауглі.

– Пф! Гострий зуб, – сказав Акела, обнюхавши виїмку від ножа в землі. – Але життя в людській зграї зіпсувало тобі зір, Малий Брате. Я б устиг убити оленя, поки ти замахувався.

Раптом Багіра схопилася з місця, витягла шию, понюхала повітря і вся напружилася. Сірий Вовк умить повторив усі її рухи, повернувшись трохи ліворуч, щоб уловити вітер, який дув з правого боку. Акела відскочив кроків на п'ятдесят у підвітряний бік, присів і теж напружив м'язи. Мауглі дивився на них із заздрістю. Він мав такий нюх, який рідко буває в людей, та все ж не такий тонкий, як у будь кого в джунглях, а за три місяці життя в задимленому селищі його нюх іще послабшав. Він послинив палець, торкнувся носа і випростався, щоб уловити вітер верхнім чуттям, яке ніколи не обманює.

– Людина! – прогарчав Акела, присівши на задні лапи.

– Балдео! – сказав Мауглі, теж сідаючи. – Він іде по нашому сліду. Он, бачите – сонце блищить на його рушниці. Дивіться!

Сонце зблиснуло на мідних деталях старого мушкета лише на коротку мить, але жодна річ у джунглях не може блищати так яскраво – хіба що коли хмари біжать по небу. Тоді лусочка слюди, дрібна калюжка і навіть гладенький листок виблискують, мов срібло. А день був безхмарний і ясний.

– Я знав, що люди рушать за нами слідом, – переможно мовив Акела. – Недарма я був ватажком Зграї!

Четверо вовків Мауглі не сказали нічого, лягли на черево й поплазували донизу схилом пагорба. Вони зникли водномить, наче розтанули в тернику і зелені.

– Хоча б скажіть, куди ви! – гукнув Мауглі.

– Цить! Ми прикотимо сюди його череп ще до обіду! – відгукнувся Сірий Брат.

– Гей! Назад! Заждіть! Людина не їсть людину! – закричав Мауглі.

– А хто щойно назвався вовком? Хто кинув у мене ніж за те, що його назвали людиною? – сказав Акела.

Проте всі четверо скорилися і мовчки повернули назад.

– Хіба я маю вам пояснювати, чому роблю так чи інак? – гнівно спитав Мауглі.

– Оце людина! Це говорить людина! – буркнула Багіра собі у вуса. – Так само говорили люди біля царського звіринця в Удайпурі. Ми у джунглях давно знаємо, що людина найрозумніша в світі. А якби вірили власним вухам, то знали б, що вона і найдурніша. – А вголос мовила: – Цього разу малий каже слушно: люди полюють у зграї. Це погане полювання – вбивати одного, коли ми не знаємо, що на думці в інших. Ходімо подивимось, чого хоче від нас цей один.

– Ми не підемо, – гаркнув Сірий Брат. – Полюй сам, Малий Брате! Ми і так знаємо, чого хочемо! Ми б давно принесли сюди череп.

Мауглі озирнувся на друзів. Він важко дихав, на очі в нього набігли сльози. Він ступив наперед і, ставши на одне коліно, мовив:

– А хіба я не знаю, чого хочу? Погляньте на мене!

Вони знехотя позирнули на Мауглі, потім відвели очі вбік, але він знову змусив їх дивитися на себе, поки шерсть у них не стала дибки і вони не здригнулися всім тілом, а Мауглі продовжував дивитись на них.

– То хто з нас п'ятьох ватажок? – спитав він.

– Ти ватажок, Малий Брате, – сказав Сірий Брат і лизнув йому ногу.

– Тоді йдіть за мною, – сказав Мауглі.

І всі четверо, підібгавши хвости, поплентали за ним.

– Ось до чого веде життя в людській зграї, – сказала Багіра, безшумно спускаючись пагорбом слідом за ними. – Тепер у джунглях не один Закон, Балу.

Старий ведмідь нічого не відповів, але передумав дуже багато.

Мауглі нечутно пробирався лісом, перетинаючи його під прямим кутом до тієї стежки, якою йшов Балдео. Врешті решт він побачив крізь кущі старого з мушкетом на плечі: він біг підтюпцем по сліду, який лишився два дні тому.

Ви пам'ятаєте, що Мауглі покинув село з важкою шкурою Шер Хана на плечах, а за ним бігли Акела з Сірим Братом, тож слід було видно дуже чітко. Скоро Балдео наблизився до того місця, де Акела повернув назад і заплутав сліди. Тоді Балдео сів на землю, довго кахикав та щось бурчав, а потім кинувся нишпорити довкола, щоб знову натрапити на слід. Тим часом ті, хто стежив за ним, принишкли так близько, що він міг докинути до них каменем. Жоден звір не може рухатися так тихо, як вовк, коли він не хоче, аби його почули, а Мауглі – хоча вовки вважали його дуже незграбним – також умів з'являтися і зникати, мов тінь. Вони обступили старого, як зграя дельфінів оточує пароплав у морі, і розмовляли між собою не криючись, бо їхня мова починається нижче найнижчого звуку, який може вловити людське вухо. На іншому кінці цього ряду буде тоненький писк кажана, якого більшість людей зовсім не чують. З цього звуку починається мова всіх птахів, кажанів і комах.

– Оце так полювання! – сказав Сірий Брат, коли Балдео крекчучи нахилився, щось роздивляючись. – Він наче свиня, що заблукала в лісі біля річки. Що він мимрить?

Балдео щось бурчав собі під ніс. Мауглі пояснив:

– Він каже, що навколо нього, мабуть, скакала ціла зграя вовків. Каже, що в житті ще не бачив такого сліду. Каже, що страшенно втомився.

– Він відпочине, перш ніж знову надибає на слід, – недбало мовила Багіра, легко прослизнувши за стовбуром дерева, так, наче гралася у піжмурки. – А тепер що робить цей невдаха?

– Збирається їсти чи пускати дим із рота. Люди завжди щось роблять ротом, – сказав Мауглі.

Потім наші винюхувачі побачили, як старий натоптав люльку, запалив її і почав курити. Вони старалися добре запам'ятати запах тютюну, щоб потім можна було впізнати Балдео навіть темної ночі.

Трохи згодом стежкою пройшли вуглярі і, звісно, спинилися потеревенити з Балдео, який мав славу найкращого мисливця в цих краях. Вони всілися кружка і закурили, а Багіра та інші підступилися ближче й дивилися на них, поки Балдео розповідав уже вкотре всю історію Мауглі, хлопця вовкулаки, щедро прикрашаючи її вигадками: буцімто саме він, Балдео, убив Шер Хана, а Мауглі обернувся на вовка і бився з ним цілий день, а потім знову прийняв людську подобу й зачаклував рушницю Балдео, і тому, коли він прицілився у хлопця, куля звернула убік і вбила одного з буйволів Балдео; і селяни послали Балдео, найхоробрішого з мисливців у Сіонійських горах, убити зачарованого вовка.