Читати книгу - "Зламати ляльку Loly, Катерина Дако"

- Віднеси, будь ласка, нагору, до приймальні. Нехай стверджують.

Шеф, Григорій Юхимович, передав Лолі меню-розкладки у ресторані. У принципі, у них нічого не змінилося зі зміною САМОГО, але керівництво вирішило проявити пильність, тому треба було все знову підписати та скріпити печаткою.

- Я тоді ще й у бухгалтерію заскочу, гаразд? - запитала Лола. Відвідувачів у такий час було вже небагато, обід закінчився.

– Давай. Тільки довго там не сиди, не пліткуй, - підморгнув їй шеф.

Лола випурхнула з ресторанної кухні, попередньо знявши халат, шапочку і рукавички. Так, у них все було, як у операційній. Тому що їхній шеф, той що шеф-кухар, найбільше у приготуванні їжі цінував чистоту. Лола любила свого шефа, любила свою роботу як його помічника. І ресторан вона обожнювала. Та й взагалі, вона була дуже веселою, милою та компанейською.

Життя Лолу не дуже щадило, тому вона раділо звичайним дрібницям, які багато хто й не помічає. Шеф не зануда, гарний колектив, зарплата досить висока та своєчасна, двокімнатна квартирка в спальному районі, крихітна, але своя, що залишилася у спадок від бабусі. А ще була подруга Інка, рідна душа.

Були ще, звичайно, батьки, які жили в передмісті, але їм Лола була не потрібна. Їм більше була потрібна випивка. Тому спілкувалась Лола з батьками рідко, приїжджала раз чи два  на місяць. Привозила продукти, але жодної подяки не отримувала, тільки прокляття в спину, що вона така-сяка, фіфа міська, яка своїм, в принципі ще досить молодим, батькам не допомагає. Вона б із радістю допомагала, але радості від зустрічей із родичами не було жодної. Тільки сум, що найдорожчі люди вже давно скотилися в прірву.

Однак Лола не сумувала, бадьоро крокуючи життям. Ось і в приймальню до САМОГО вона впорхнула як метелик, посміхаючись широко і від душі, ніби заразилася усмішкою від якоїсь американської кінодіви.

Секретарки Людочки на місці не було, тому Лола хотіла вже залишити документи на її столі, як зі свого кабінету виринув САМ. Лола, яка не чекала такої зустрічі, перестала посміхатися і навіть відступила на крок назад.

САМ, або Введенський Гордій Ігорович, був новим гендиректором їхньої компанії, що спеціалізується на програмному забезпеченні.

Компанія була досить велика, зі своїм офісом у шість поверхів у центрі міста. Та й працювало у ній теж чимало людей.

Тому керівництво ще давно прийняло рішення організувати в офісі ресторанчик, куди можна було б вирушити в робочу перерву. І це був справді невеликий затишний ресторан, а не їдальня чи кафе. Багато співробітників знали меню напам'ять і заздалегідь, на певний час робили замовлення. А хто не зробив, міг зателефонувати того ж дня і, спустившись на перший поверх, за 15-20 хвилин отримати бажані страви. Лола працювала в ресторанчику п'ятий рік, закінчивши коледж і здобувши відповідну освіту.

А начальство, точніше САМ, з'явилося у них зовсім недавно, менше місяця тому. І вже перевірив і проінспектував усе зверху до низу, включаючи їх ресторанчик.

Дивлячись на Гордія Ігоровича, ходою хижака, що виходить з кабінету, Лола спочатку широко розплющила очі, потім заморгала, а потім і зовсім опустила погляд. Вона відверто злякалася. Не могла нічого вдіяти, просто стояла і боялася. Потім все-таки вирішила перевести погляд на начальника, та так і завмерла з відкритим ротом, відверто розглядаючи чоловіка.

Ну і, слід сказати, було що розглядати. Хоч би як банально це звучало, Гордій Ігорович начебто зійшов з картинки журналу. Причому не з журналу задля простушок типу її, а леді з вищих кіл. Як там? Високий брюнет у чорному черевику... Хоча в оригіналі звучало трохи інакше. Чоловік утілював у собі все те, про що колись у зеленій молодості мріяла дівчина. Саме ось абсолютно все!
Крім одного. Він би ніколи не подивився на Лолу як на потенційну подругу. І від цього їй стало дуже гірко на душі...

- Я... - у Лоли чомусь пересохло в роті. - Я... - знову почала вона, але знову нічого не вийшло.
Гордій Ігорович стояв посеред приймальні, спостерігав, як Лола намагається щось сказати, і явно веселився. Ні, він не посміхався, але в його приголомшливих блакитних очах танцювали пустотливі іскорки. А Лола, як і раніше, не могла вимовити жодного слова. Ніби зачарували її. Так безглуздо вона ще ніколи в житті себе не почувала. Немов козирка на прищіпці. Наче лялька, яку кинув ляльковод.

- Я... - втретє почала Лола, - залишила звіт! - нарешті змогла видихнути із себе. І знову замовкла, ця фраза забрала її останні сили.

Що з нею відбувається? Адже вона не з боязких. Невже присутність та персональна увага цього чоловіка позбавили її мізків!

При цьому вона не тільки мовчала. Вона зрозуміла, що звіт притиснула до своїх грудей, ніби захищаючи. Щоб його ніхто не взяв до рук і не скривдив. Повний кретинізм.

Вони обоє мовчали. Чоловік продовжував так само мовчки дивитись на неї, але вже не іронічно, а немов вивчаючи. Але ні, не міг же він дивитись зацікавлено. Виключено. Хто вона така, щоби зацікавити ТАКОГО чоловіка? Саме так. Ніхто.

Він так і не сказав їй жодного слова. Становище врятувала Людочка, яка повернулася на своє робоче місце.

- О, Лоло, привіт! - бадьоро заспівала секретар. - Ти зі звітом? Давай сюди.

Тільки тепер вони обидва відмерли, закінчивши грати в гру "Море хвилюється раз", коли завмерли морськими фігурами. Лола навіть усміхнулася, придумавши таке порівняння. САМ – морська фігура! Сміх, та й годі.

Але постать у нього справді була гарна. Спортивний, жилистий, високий. А в неї фігура була звичайнісінька. Зросту трохи вище середнього, не худа, не повна. Коротше кажучи, середнячок він і є. Рятувало становище красиве довге русяве волосся, яке в розпущеному вигляді діставало майже до попи. Але тепер, на роботі, все було заколото в тугий пучок, щоб не вибиватися з-під ковпачка. Та й очі, як їй здавалося, були в неї нічого. Сірого, але темного глибокого кольору. Але знову ж таки, не сині, не фіалкові, і навіть не аквамаринові.