Читати книгу - "Няня для олігарха, Роза Фаєр"

Остаток для я провела сама. Знову картаючи себе мріями про щастя. Чомусь саме зараз я задумалася настільки над своїм життям. Чому я,як інші люди, не зустріла свою половину в університеті або ще краще у школі. Чому я не вийшла заміж за своє перше кохання. Моє перше кохання. Напевно,всі його пам'ятають. Хіба можна забути ці відчуття, ніби то все можливе,все в твоїх руках. Як тоді пригадую його очі, губи,наш перший поцілунок. До речі, його тоже звали Сергій. Морщуся при згадці свого нового знайомого. Проте, він був зовсім не таким. Він боявся взяти мене за руку. Навіть, ініціатива нашого з ним поцілунку виходила від мене. Де ж поділася моя тодішня відвага,пристрасть, впевненість у завтрашньому дні. В ті часи,я не задумувалася про сімейний затишок. У мене були батьки,які любили мене і підтримували мій вибір. Я пішла вчитися,прагнула стати першокласним фахівцем і ним стала.Проте, підкорювати столицю мені не хотілося. Там,і без мене було є і буде, багато людей, які прагнуть чогось досягнути. Мене повністю влаштовувало життя і робота тут. Я з натхненням карабкалася до посади,яку зараз займаю. І за цим усім я й не помітила, що молодість потроху відходила. Мене все рідше кликали прямо на вулиці на побачення. В мене все рідше закохувалися, все рідше кохали. А жінка без любові,чахне неначе квітка без води. 

Пішло воно все. Наливаю собі бокал вина. Думаю, що від одного мені нічого не буде. Я взагалі то, дуже відповідальна особа, але мені,як і кожній людині, особливо жінці,дозволена невелика слабкість. Далі миття посуду,голови і от я вже засинаю під очередну мелодраму,з надією, що завтра все зміниться. Я й не думала, що вперше в житті я була настільки правою .

Ранок почався,як завжди. Ніщо не віщувало біди. Я погодувала свого кота Бублика і зібралася на роботу. В мене був один принцип, який завжди допомагав у моєму житті. Це принцип ніколи не запізнюватися. Тому,вставала з ліжка я дуже рано. Адже, потрібно гарно виглядати і бути свіжою. Все ж я жінка.І якщо хтось подумає, що нам живеться легко,то він глибоко помиляється. Про відповідне я можу сперечатися до посиніння. Оскільки, суспільство нав'язує для жінок дуже багато ярликів і обов'язків. Не те, щоб я дуже за цим страждала чи залежала від сторонніх думок,а тим більше боялася осуду. Ні, мені глибоко начхати, що про мене думають люди. Для мене завжди була важлива лише думка своя думка про себе і батьків,бо тільки я знала, що точно зі мною було і, що мене наштовхувала на ті або інші дії. Проте, гарно виглядати я любила, адже,це додає впевненості. 

Ітак на робочому місці я була вчасно і вже потягувала каву, коли до мене підійшов наший головний лікар або,як там його зараз називають, генеральний директор. Так, медична реформа внесла багато змін. Хороші вони або погані,це вирішує кожен для себе. Але взагалі зараз не про це.

-Доброго ранку, В'ячеслав Володимирович,що такого сталося,що ви з самого ранку завітали до мене?-мило усміхаючись запитує, далі попиваючи гарячий напій.

-Доброго ранку,Надіє. Ви як завжди гарно виглядаєте,-робить мені комплімент і сідає напроти.

-Може і ви будете каву чи чай,-тягнуся до чайника,але він рухом мене зупиняє.

-Надіє,я змушений дещо у вас попросити, сподіваюся, що ви мені не відмовите,-справи кепські, якщо наш головний, настільки ввічливий і так довго мнеться, щоб щось нарешті сказати.

-Все залежить від пропозиції,-коротко відповідаю,годі розводити тут водичку, мені потрібна конкретика.

-Завжди захоплювався вашою цілеспрямованістю, тому і вирішив вам це запропонувати. Справа в тому, що в нашому перинатальному центрі сталася накладка. Один анестезіолог пішов у відпустку,а інша у декрет. Брати у штат на тимчасову роботу нікого,тай наврядчи хтось погодиться виконувати ці обов'язки всього лише на місяць. І я наважився вам запропонувати поєднувати роботу тут і там,-мої очі розширюються від осягнення кількості всього, що потрібно зробити і бачачи це В'ячеслав Володимирович продовжує.

-Ми виділемо вам робочу машину, оскільки розуміємо, що потрібно буде постійно їздити туди сюди  в інший кінець міста. Але гарантую, що ваші старання будуть нагороджені пристойною зарплатнею. Ну як вам пропозиція,-запитально дивиться в очі.

-Що буде якщо я відмовилюся?-обдумуючи пропозицію, роблю останній ковток кави.

-Ну,я вас, звичайно,не звільню,бо це не входить у ваші обов'язки, але породіллі,яким випало народжувати цього місяця будуть мучитися і біль їх нічим не можна буде полекшити,-давить на жалість, хороший важіль. Це мене остаточно переконує,будь,що буде.

-Добре,я згідна,але..

-Що ще за але,-підіймає брову головний.

-Після цього я піду у відпустку,-мій тон не дозволяє заперечень. Сама собі дивуюся від своєї сміливості. Невже вчорашні самокопання дали мені зрозуміти, що якщо я втрачу роботу,то це не дуже й змінить моє життя. Все ж мені давно потрібно було дати гарного пинка.

-Не має питань,-він іде,а в моїй голові одна думка,що місяць буде насичений..

І не встигла я і на трохи прикинути фронт своєї роботи,як мене одразу викликали у перинатальний. От же ж жук,той В'ячеслав Володимирович. Знав же ж,що я погоджуюся і не залишу жінок у болі в таку відповідальну хвилину.Я швидко беру з собою все необхідне і вибігаю з лікарні. Там мене вже очікує робочий автомобіль. Трохи стареньке AUDI,але все краще чим на автобусі. Я можу так і приїхати,що вже і тої анестезії епідуральної не потрібно буде. Швидко сідаю і ми рушаємо. Проте,я помічаю, що за кермом не наш старенький Богданович,а доволі приємний молодий чоловік. Темно русий з карими очима, щетина не така охайна,як у Сергія. Хоча, чому я його згадую і взагалі їх порівнюю. Раптом у передньому дзеркалі я бачу, що мене ловлять на гарячому. І, щоб виправити ситуацію я швидко випалюю:

-Вибачте,але ми не знайомі, можливо я сіла не в те авто,бо мене мав відвезти Тарас Богданович.

-Я замінюю його на декілька днів. Я його внук, Олексій,-ну дуже приємний голос,але настрій трохи падає,бо якщо він внук,то я точно на років так п'ять за нього старша.