Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Якби решта дерев були людьми, вони би м’ялися на місці.

— Так буває, дитинко, — сказала одна з них, обережно. — Вона опинилася в Кращому Місці[3], можеш бути певна. Вона була добрим деревом.

Юне дерево, яке мало якихось п’ять тисяч сто одинадцять років, сказало:

— Яке саме Краще Місце?

— Ми не впевнені, — сказала одна з групи. Весь тиждень вона тяжко трусилася від бурі, — але ми гадаємо, там є... тирса.

Оскільки дерева неспроможні навіть відчути жодну подію, що триває менше дня, вони ніколи не чули стукоту сокир.

* * *

Кошіль Бук, найстарший чарівник на цілому факультеті Невидної академії — дому магії, чаклунства і великих обідів — також збирався померти.

Він знав це, у власний, немічний і непевний спосіб.

Звісно, роздумував він, їдучи в кріслі на колесах камінними плитами до власного кабінету на першому поверсі, загалом нібито кожен знає, що має померти, навіть звичайні люди. Ніхто не знає, де був до народження, але народившись, ти дуже скоро дізнаєшся, що твій зворотний квиток уже прокомпостирувано.

Але чарівники справді знають. Звісно, не тоді, коли смерть пов’язана з насильством чи убивством, але якщо причина смерті — це звичайне собі вичерпання життя, тоді... ну, ви зрозуміли. Загалом ви маєте передчуття саме вчасно, щоб повернути книги в бібліотеку і впевнитися, що ваш найкращий костюм чистий і що ви позичили у друзів достатньо велику суму грошей.

Йому було сто тридцять. Йому спало на думку, що більшу частину свого життя він був старим. Це не дуже чесно, справді.

І ніхто нічого не сказав. Він натякнув на це в Кімнаті-Невітальні минулого тижня, і ніхто не зрозумів натяку. І сьогодні за ланчем усі заледве до нього говорили. І навіть його старі, так би мовити, друзі, здавалося, його уникають, а він же навіть не намагався позичити грошей.

Це так, наче всі забули про твій день народження, тільки гірше.

Він мав померти зовсім самотнім, і нікому й діла не було.

Він штовхнув двері колесом крісла, відчинивши їх, і помацав по столі біля дверей в пошуку трутниці.

Це був ще один привід. Заледве хтось у наші дні використовував трутниці. Всі купували великі жовті смердючі сірники, зроблені алхіміками. Кошіль це не схвалював. Вогонь важливий. Не має бути змоги запалити його так просто, це не показує жодної поваги. Ці люди в наші дні завжди кудись квапляться, і... вогонь. Так, і він також був тепліший у старі часи.

Цей вогонь, що існує у нинішні дні, геть не гріє, треба хіба залізти у нього. Щось було з деревом... це був неправильний сорт дерева. Все було неправильним у нинішні дні. Тоншим. Змазанішим. Ні в чому не було справжнього життя. І дні були коротші. М-м-м. Щось пішло не так із цими днями. Вони стали коротші. М-м-м. Кожен день тягнувся вічність, що було дивно, бо дні в множині пролітали, як табун жеребців. Від 130-річного чарівника очікували не так уже й багато, і Кошіль набув звички приїздити до столу за дві години до кожної трапези, просто щоб згаяти час.

Безкінечні дні, що швидко проминали. Безглуздя. М-м-м. Втім, і глузд у нинішні дні вже не той, що бував у старі часи.

І тепер вони дозволяють керувати Академією звичайним хлоп’якам. В старі дні ним керували годящі чарівники, чоловіки великі й величні, збиті як барила, чарівники, яких можна брати за приклад. Потім вони всі десь ділися, і тепер Кошелем керують ці хлоп’яки, у яких ще навіть десь власні зуби лишилися, що на Кошеля й через губу не плюнуть.

Як цей хлоп’як Ридикуль. Кошіль ясно його пам’ятав. Цей хлоп’як, вуха як вареники, соплі пухирями, в першу ніч у гуртожитку рюмсав і кликав матусю. Завжди готовий на шкоду. Хтось намагався сказати Кошелю, що Ридикуль тепер Архіректор. М-м-м. Певно, вони гадають, що він недоумок.

Де ж ця клята трутниця? Пальці... в старі часи зазвичай бували годящі пальці...

Хтось зірвав накривку з ліхтаря. Хтось інший тицьнув напій йому в руку, зайняту мацанням.

— Сюрприз!

* * *

В передпокої дому Смерті є годинник із маятником, схожим на лезо, але без стрілок, бо в домі Смерті немає часу, крім нинішнього. (Було, звісно, нинішнє перед теперішнім нинішнім, але воно все одно було нинішнім. Просто дещо старішим.) Маятник-лезо був такий, що змусив би Едгара Аллана По усе покинути й почати заново в ролі коміка, що увихається по барах, як вуж на пательні.[4] Він хилитався зі слабким хррум-хррум, легко шинкуючи тонкі скибки сала від бекону вічності.

Смерть прокрокував повз годинник у суворий морок свого кабінету. Альберт, слуга, чекав на нього з рушником та щітками.

— Доброго ранку, господарю.

Смерть мовчки сів у велике крісло. Альберт обгорнув рушник навколо кутастих плечей.

— Новий чудовий день, — сказав він невимушено.

Смерть нічого не сказав.

Альберт змахнув полірувальною ганчіркою і стягнув каптур Смерті.

— АЛЬБЕРТЕ.

— Пане?

Смерть витяг крихітний золотий часомір.

— ТИ ЦЕ БАЧИШ?

— Так, пане. Дуже гарний. Ніколи не бачив такого раніше. Чий він?

— МІЙ.

Альберт стрельнув очима вбік. На одному з кутків столу Смерті стяв великий часомір у чорній рамі. В ньому піску не було.

— Я гадав, що вашим був цей, пане? — сказав він.

— БУВ ТОЙ. ТЕПЕР ЦЕЙ. ПОДАРУНОК ДО ВІДХОДУ ВІД СПРАВ. ОСОБИСТО ВІД АЗРАЕЛЯ.

Альберт втупився у штуку в руці Смерті.

— Але... пісок, пане. Він сиплеться.

— САМЕ ТАК.

— Але ж це означає... Я маю на увазі...

— ЦЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ОДНОГО ДНЯ ВЕСЬ ПІСОК ПЕРЕСИПЛЕТЬСЯ, АЛЬБЕРТЕ.

— Я знаю це, пане, але... ви... Я гадав, Час — це те, що стається з іншими людьми, пане. Хіба ні? Не з вами, пане, — в кінці Альбертів голос зробився благальним.

Смерть стягнув рушника і підвівся.

— ХОДИ ЗА МНОЮ.

— Але ж ви Смерть, господарю, — сказав Альберт, по-краб’ячи підбігаючи за високою постаттю, поки вона простувала до передпокою і далі галереєю до стайні. — Це якийсь жарт, еге ж? — із надією спитав він.

— НЕ СВОЇМ ПОЧУТТЯМ ГУМОРУ Я ЗНАНИЙ.

— Ну, звісно ні, жодним чином не хотів образити. Але послухайте, ви не можете померти, бо ви Смерть, якщо ви мусите статися зі собою, це буде ніби та змія, яка ковтає власний хвіст...

—