Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ перегорнув кілька сторінок, зупинився на іншому уривку свідчень Міни Рююд і зненацька перечепився за одну фразу, яка раніше пройшла повз його увагу. Міна Рююд намагалася вкласти в часові рамки одну з розмов з подругою. За два дні до тієї розмови Катаріна зустріла якогось австрійця. То була випадкова зустріч у кав’ярні. Він запитав, чи вільне місце за її столиком, а Катаріна завважила акцент чоловіка й запитала, чи він, бува, не з Австрії. Вона була рада зустрічі з земляком.

Слідчі доклали чимало зусиль і ресурсів, аби розшукати того чоловіка. Важливо було точно визначити час зустрічі. Наскільки Міна пригадувала, зустріч відбулася одного пообіддя в середині серпня.

Так це речення мимоволі йому прочиталося, хоча насправді написано було інакше.

Вістінґ ще раз перечитав речення. «Це було пообіддя в середині серпня». Пропущене слово «одного». Нічого особливого, навіть не помилка. Він і сам часто пропускає слова. Не всі слова з думок переходять на папір. При читанні мозок думає, що слово на своєму місці, бо ж ми зазвичай не читаємо слово за словом, а пробігаємо очима цілу фразу.

Брак цього слова тут не має ніякого значення, воно нічого не змінює, однак це наштовхнуло Вістінґа на думку, що в об’ємних слідчих матеріалах могли трапитися й інші недогляди.

Вістінґ відклав запис допиту і зі свіжим ентузіазмом взявся за наступну теку. Коли зникає людина, можливі чотири варіанти: самовбивство, нещасний випадок, втеча або за зникненням стоїть кримінал. Слідчі перевірили всі версії, навіть той варіант, що Катаріна, нікому нічого не сказавши, могла покинути країну, щоб почати нове життя на своїй батьківщині чи будь-де в світі.

Однак Вістінґ ніколи не вірив у зникнення Катаріни з власної волі. Хоч вони так і не знайшли ні тіла, ні місця злочину, він був переконаний, що сталося вбивство. Жодний речовий доказ не підтверджував його здогадів, але сукупність обставин справи давала підстави до сумнівів. Як-от валіза на ліжку, зняті з полиці книжки, вийнята з рамки фотографія. А ще записка з кодом на кухонному столі.

Він знову взяв до рук фотокопію записки, ще раз почав уважно її вивчати. Три хвилясті лінії ділили аркуш на дві колонки, підкреслені внизу горизонтальною рискою. На решті аркуша — лише числа. Число 362 обведене колом і повторюється двічі. Те саме і з числом 334. Обведене чотирикутником число 18 теж повторюється двічі. Решта написані по периметру аркуша: 206, 613, 148, 701, 404, 49. Привертав увагу в цьому ребусі хрестик на краю аркуша, один хвостик якого був довший за другий і дуже нагадував могильний хрест. Чорна кулькова ручка, видно, раз по раз рисувала папір, доки майже продерла в ньому дірку.

Вістінґ вдивлявся у хрест і числа. Тепер йому здавалося, що якийсь здогад намагається виборсатися з його підсвідомості. Що числа ось-ось підсунуть йому розгадку.

Він глибоко вдихнув і затамував подих. Саме за такою миттю він полював щоразу, виймаючи з шафи ту давню справу. Завжди сподівався, що за наступний рік чогось навчиться, збагатиться досвідом, а тоді по-новому зуміє витлумачити факти. Він відчував, що істина десь зовсім близько. Ще мить, і він усе збагне. Репліка, картинка, незначна деталь, які за останні дванадцять місяців зачепилися у підсвідомості, ось-ось проявляться і дадуть йому нитку до розгадки.

Вістінґ почав читати числа вголос, допомагаючи мозкові винести на поверхню оте щось невловне.

— 206, 613, 148…

Маленька Амалія намагалася повторювати за ним числа і дзвінко сміялася зі своїх невдалих спроб.

Вістінґ глянув на дитину. Вона густо заїлася чимось синім. У руці — кулькова ручка. Мала прокусила ручку наскрізь, і тепер паста виливалася їй на долоньки. Вона булькотала, сміялася і знову пхала ручку до рота.

Вістінґ полишив свої папери, кинувся до дитини, відібрав зіпсовану ручку. Губи, зуби, язик і все підборіддя стали синього кольору. Він схопив Амалію під пахву і поніс у ванну, увімкнув воду, нахилив дівчинку над умивальником. Набирав у долоню води й намагався відмити личко. Амалія розплакалася. Він захлюпнув з долоні ще води їй у відкритий ротик. Амалія кашляла й захлиналася. Синя вода збігала в умивальник. Незважаючи на протести, Вістінґ мив її доти, аж упевнився, що рот уже чистий від пасти. Потім сів з Амалією на колінах на покришку унітаза і спробував її заспокоїти.

— Все добре, — примовляв він, намагаючись говорити весело.

Амалія трохи вгамувалася. Вістінґ вийняв з кишені мобільний телефон і зателефонував у швидку. Коротко розповів, що трапилося.

Чергова медсестра запитала ім’я дитини.

— Інґрід Амалія Вістінґ, — відповів він і назвав дату народження дитини.

Вістінґ чув на іншому кінці клацання комп’ютерної клавіатури.

— Скільки пасти вона встигла з’їсти?

— Не знаю, — зізнався Вістінґ.

Він відніс Амалію до вітальні. Кулькова ручка лежала на підлозі, під нею на килимі розповзлася синя пляма.

— Стержень наполовину порожній, — сказав він у слухавку. — Те, що розлилося, здебільшого вибруднило одяг і ручки.

— Невелика кількість пасти не зашкодить дитині, — заспокоїла його чергова. — Було б гірше, якби вона з’їла пластик.

Вістінґ глянув на ручку — кінчик був розчімхраний.

— Чим це може загрожувати?

— Застрягнути в горлі, але, наскільки я чую, ніщо не застрягло. Може, болітиме животик, але рештки пластику вийдуть природнім шляхом.

Вістінґ подякував і знову поніс Амалію у ванну. Намочив якусь ганчірку і спробував відмити личко й пальчики. Однак ті спроби були марні, бо паста не відмивалася. Тоді він наклав зубну пасту на свою зубну щітку, й пошурував нею дрібні сині зубки. Амалія відхилялася від щітки й знову розплакалася. Вістінґ облишив безсенсовні спроби, відніс малу до вітальні, сів з нею на колінах у крісло. Перший переляк перейшов у роздратування. Роздратування на себе.

Амалія далі плакала. Вона, мабуть, втомилася, його тривога передалася і їй. Посадивши внучку собі на стегно, він позбирав докупи всю документацію «справи Катаріни» і склав у коробку. Папери з однієї теки розсипалися по столі, кілька аркушів злетіли на підлогу. Він згріб їх і запхав жужмом до великої коробки, байдуже, помнуться вони чи переплутаються. Хотів просто прибрати все з очей.

Вістінґ переклав Амалію на друге стегно, закрив коробку й відсунув її ногою під стіну. А тоді сів з дитиною на підлогу, уважно розглядаючи, якої шкоди могла їй завдати кулькова ручка. Одяг не відіпрати. Зрештою, вона ось-ось з нього виросте, але він запропонує Ліне грошову компенсацію.

Амалія перестала плакати, вони сиділи вдвох на підлозі, складаючи одні на одних дерев’яні кубики. За тією забавою їх і застала Ліне.

Вона усміхнулася,