Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Щоб опиратися згубному вихору машин, які проїздять за кілька сантиметрів від них, вони рухаються на зігнутих ногах, наче ковбої. Перший прямує до нас з одного боку, другий з іншого.

Юлія добряче перелякана. Не може пояснити причини своєї неуважності на дорозі. Її диплом виховательки під загрозою, як і її водійські права. Вона вирішує визнати свою дурість, що не потребує додаткових обґрунтувань чи роз’яснень. Не вилазячи з мікроавтобуса, вона дмухає на етилометр найновішої моделі й підписує кіпи документів, які їй пхають у вікно.

Я дивлюсь на спокійних методичних поліцейських. Вони вже не раз підбирали шматки мопедів-порушників біля парапетів мостів, їх учили шукати наркоманів, які помирають в кюветах, вони вміють стримувати почуття, коли одягають наручники на батьків-ґвалтівників. Проте, думав я, як довго вони протрималися б у Кастелі, де грайлива анархія виграє у правил всі ігри поза правилами.

Давши Юлії батьківську пораду відновити наклейку «Транспорт для перевезення осіб з обмеженими можливостями» на задньому склі автомобіля, яка, згідно з баченням поліцейських, є недостатньо розбірливою, ці хлопці врешті відпускають нас. Наша водійка так міцно стискає кермо, що суглоби її пальців біліють. Я дивлюся на неї зі свого місця збентежений, як і вона. Ми втратили безцінні хвилини. І далі втрачаємо, бо поліція, однозначно занепокоєна нашим майбутнім і щедро наданим гарантійним обслуговуванням, супроводжує нас кілька кілометрів, заважаючи Юлії їхати хутко.

Нарешті ми можемо знову їхати на максимально дозволеній швидкості. Ми заглиблюємося в тунелі, прорізані в гірському масиві, який налічує безліч вершин із вічними снігами. Освітлення спричинює стробоскопічний ефект хворого, який лежить на ношах у коридорі швидкої допомоги. Моє віддзеркалення у склі зовсім не те, що було раніше.

Мамі не було й двадцяти років, коли мене зачали. Вона тільки-но зустріла тата, клієнта готелю, який тримали її батьки. Як свідчить їхній альбом світлин, вони були божевільно щасливі тим інтенсивним щастям, яке живить найчарівніші плани на майбутнє.

Мені ніхто ніколи не розповідав, хто був за кермом, коли вони їхали за містом і пропустили поворот. Вони поверталися з конфірмації своєї далекої родички. Машина двічі перекинулася, перш ніж зупинитися перед бар’єром стримування. Мама була на восьмому місяці вагітності, і той шок спровокував пологи.

Не переймаючись своєю порізаною розбитим склом рукою, тато пішов шукати допомогу. Коли прибула швидка допомога, половина мого скривавленого тіла була в цьому лайні, а половина ще в тілі мами. А пуповина стискала мою шию.

Згубна втома не забарилася, і слабкій ніжності мами до мене настав кінець. Я ставав занадто вагомим, занадто важким, занадто неймовірним, а тато натомість отримав місце. Мама одужала, коли мені виповнилося сім. Мене вже можна було віддавати до інтернату. Поки ми чекали таксі, яке мало відвезти мене до Кастеля, вона відшкрябувала нігтем наклейку на поштовій скриньці. Того ж тижня вона віднесла мої іграшки до ігротеки й перефарбувала стіни в помешканні.

Ми приїздимо до зони відпочинку. Юлія каже сама до себе, що варто було б тут огледітися. Вона відважно пригальмовує, збиває бар’єр і поціляє у простір майданчика, ліворуч від якого перекривлені гойдалки, а праворуч публічний клозет, цікавий хіба що мікробіологам.

Знайшовся! Б’єро сидить на перевернутому сміттєвому баку, не зважаючи на пахощі й на недоїдки, які обліпили його черевики. Схоже, він підраховує, скільки в нього пальців.

Юлія вибігає з автобуса. А ми зі своїх місць бачимо, як вона на якусь мить обнімає нашого втікача, а потім починає трусити його як сливове дерево. А Гун витягає затички з вух, щоб послухати.

— Добрі тата й мами в тій машині, — кислим голосом пояснює Б’єро.

— Б’єро, — картає його Юлія, — так не роблять!

— У них є телевізор. Вони люблять мене.

Юлія продовжує лаяти Б’єро, не зважаючи на погляди випадкових свідків.

Ми знову їдемо. Протягом кількох кілометрів, час, за який Гун обрав собі інший плейлист, самі лише бурчання Юлії є контрапунктом до дзижчання мотора. Присоромлений Б’єро грається зі шнурками свого спортивного костюма. Поліна шукає способу натягти на свого пса пояс безпеки.

За вікном знову пролітають ферми й заводи, які відділяють від траси житлові будинки. У мене перед очима імла. Останні події мене розтривожили. Ми ледь уникли катастрофи. Я намагаюся осягнути різницю між відповідальністю й виною.

Ми проїздимо кемпінг, захищений напівпрозорими антишумовими завісами. Я уявляю людей, які зібралися навколо складаного столу, дим над жаровнею, запалені ліхтарі. Думав про інтернатських, яких не запросили до Стіві, і тут ми раптом повертаємося до Кастеля. Вони, певне, саме зараз із гучним криком домовляються з Нонно, іншим вихователем, який чергує цими вихідними, яку програму переглядатимуть по телебаченню, «Життя Зоопарку» чи «Форт Буайяр».

Нас десь три десятка, тих, хто мешкає в Кастелі, панському будинку, який стоїть посеред великого парку на краю міста. Удень ми розходимося згідно з нашими можливостями навчатися до шкільних класів, розміщених у прибудові до давнішої споруди. Туди веде коридор, який починається від секретаріату й кабінету директорки, безлітньої жінки, яка тримає заклад залізними руками. Коли ми не вчимося, то утворюємо мішані бригади, в які потрапили згідно з нашими «особливими освітніми потребами»: шість або сім тяжких випадків і слухняніші вихованці. Коали й Гепарди сплять на третьому поверсі, Метелики, до яких належу я, на другому.

Опівдні приходящі учні обідають з нами в шкільній їдальні на критій терасі, яка є збереженим у первісному вигляді свідченням буржуазного минулого цього будинку. Це добрі моменти, гучні й нечупарні, як воно й має бути. Цю стратегію застосовано, щоб дати можливість ще молодим вихователям збігати додому й приділити увагу своїм дітям, а старшим — влаштувати сієсту, подрімати на диванах в актовому залі.

Кастель — він наче вулик. Одні прибувають, інші від’їздять, а деякі замешкують там тривалий час. Найстарші з нас відвідують центри особливої освіти, де їх навчають основам корисних професій. Найметикуватіші намагаються опанувати якесь ремесло, ключик до іншого життя. Щовечора вони повертаються, чекаючи, що фінансова незалежність відкриє їм нові горизонти. Ну а ті, хто уперто нічого не кумекає в садівництві, хто завжди щось собі поранить на кухні, і ті, кого підозрюють у тому, що вони здатні перепродувати крадене з майстерні, — ті отримують право мешкати в цих апартаментах під захистом Фундації Тремплін. За кілька місяців вони виучуються класти рекламу в конверти й бути залежними від «Двох поліцейських на пляжі» та «Шлюбу твоєї мрії».

Загалом у Кастелі відбувається багато всього. Нові