Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

Я гучно розхвалюю геній нашого нового друга, а потім іще й кажу, що хочу в дорогу якнайскоріше. Ренцо зустрічає мій комплімент приглушеним сміхом і вручає ключа Юлії. Проте вона потребує кави, і лише тоді зможе оцінювати всі можливості реальності.

Зачекайте ще трошки. Поліна зі своїм псом на колінах сидить біля хатинки Сари. У неї рожеві щічки, вона щось наспівує. Я лізу на сходинки й зазираю у вікно. Гун іще спить, ніхто не наважується його збудити. Він міцно спить прямо на підлозі, а диски розкидані навколо нього, як рожеві пелюстки на рекламі дорогих парфумів.

Змушуючи мене сушити мізки, Ренцо вдесяте рахує стовпчики паркана біля своїх ніг. Він витирає об стегно руків’я молотка, визначає масу металевого дроту, пропускає його від одного плеча до іншого й крадькома спостерігає за нами. І врешті підводиться та йде до пасовиська, де на нього чекає Сара. Скоро від нього лишається тільки силует, а потім спогад у формі універсальної обіцянки. «Стань тим, ким ти є». Зараз я знову опановую себе.

— Що це за історія?

Юлія пригальмовує, щоб не переїхати директорку, яка раптом матеріалізувалася перед вантажівкою для худоби. Позаду чутно звуки падіння. Тієї ж миті до нас біжать юрмища журналістів, ніби ми переможці чемпіонату з регбі. Я певен, зараз це всім цікаво.

У мене в роті смак крові. Я грав, я програв.

Ми щойно в’їхали в парк Кастеля. Я помітив, як побільшало машин, безладно припаркованих біля нашої установи, але ще цілком оцінив ситуацію. Хіба що несвідомо.

Директорка знає, що перед пресою треба емоції варто стримувати. Вона поводиться гідно, хоча помітно чимало ознак того, що в неї істерична криза. Вона помічає нас, поки юрма не заполонила все.

Фотографи на сьомому небі. Деякі з них, хто нещодавно мали невдоволені обличчя тих, хто прибув на місце аварії запізно, демонструють недоречну радість. Усі водночас і дикі, і піднесені. Більшість уже зауважила ідеальне поєднання напису «Живі тварини» і покручених підлітків, яких вони бачать через прозорі стінки фургона.

Поки директорка намагається щось пояснити яструбам, Нонно проривається до нас, розштовхуючи натовп. Підійшовши до машини, він стукає долонею по дверях. Юлія на кілька сантиметрів опускає вікно. Вона тремтить, як листя.

— У нас вони шукають інтернетного гуру — хворого, який водив міністра за носа. Ти куди поділа наш транспорт?

— Шукають, і що? — мекає Юлія.

— І що? Узяли хибний слід, якщо я все зрозумів. Хтось із наших консультував міністра, але це все, що я знаю. До речі, вони вже виміталися, коли ви...

— Вони знають, хто це?

— Усе, що я може сказати: вони довго розмовляли з директоркою.

Юлія натискає вказівним пальцем кнопку безпеки, безглуздий жест, який можна тлумачити по-різному. Вона поводиться неприродно ще більше, ніж учора ввечері, і вона ще беззахисніша.

Навколо нас вирує страшний галас, який наростає. Я чую слова «безглуздо», «це спекуляція», «скандал», «пояснення».

— Не знаю, як їм вдалося дістатися до мене, — белькоче Юлія.

Нонно знайшов спосіб відчинити задні двері що спричинило нові крики. «Я в це ніколи не повірю», — тріумфує фотограф, падаючи на коліна, щоб знімати з низького ракурсу. «А що ж ми їхали просто так?» — відповідає інший, наказуючи Поліні відсунути волосся й показати подряпину на чолі. А праворуч постав оператор, який закликає мене сісти на моє місце, бо я ховаю обличчя Юлії, яка зараз втілює погане поводження. А Нонно клянеться і нам, і тим, хто метушиться поряд із нами, що це ще не все.

— То що ж я зробила? — питає Юлія, ніби озвучуючи вголос те, що гуде в мені.

Усі прагнуть своєї хвилини слави, і Б’єро не менше за інших. Я це зауважую, дивлячись в ілюмінатор, який відділяє кабіну від фургона. При першому ж спалаху камер він розправляє плечі і спускає штани.

Репортери на чолі з місцевим телебаченням чіпляються за нашу машину, як шріланкійці за рейсовий автобус. Спектакль, який ми їм запропонували, вартий золота, а для найобдарованіших може посприяти професійному зростанню, а то й премії.

— Я вся палаю, — продовжує Юлія. — Вантажівка для худоби, я можу це пояснити. Але, виходить, вони все про мене знають?

Моя перша заспокійлива фраза до неї після нашої вчорашньої сварки:

— Їх цікавиш не ти.

Юлія згинає паперову хустку і промокає обличчя, що викликає нову зливу фотозйомок. Я утримуюсь від подробиць.

Я знову притуляю обличчя до ілюмінатора. Дивна річ. Б’єро зняв подрану куртку і роздратовано надув губи. Забагато людей, забагато вимог. Він уже не регоче, ця гра вже його не розважає.

— Я справді не застрахована від того, що відбулося нещодавно.

— Ти боїшся?

— Трохи.

У задньому відсіку назріває зведення рахунків. Під поглядом Гуна, який лишається незворушним, Б’єро лізе у свій наплічник і заміряється кидати в журналістів камінцями. Це сподобається значно менше, ніж коли кидають конфетті з карнавальних візочків.

Попри небезпеку директорка хапає Поліну й тягне до Кастеля. Нонно забирає хлопців. Фотографи відчули зміну напрямку вітру й скористалися цим, щоб увірватися до будівлі. Там вони шукатимуть, чим забити свої карти пам’яті: незручні зручності, зависоко пригвинчені вимикачі, пороги, які не переступиш, допотопне обладнання й інші спеціальні потреби, на які не надходять кошти з оперативного бюджету, який складено без урахувань базових потреб.

Я глибоко зітхаю і ледь стримую нервовий сміх. Дуже ймовірно цей шум відспіває і саму MediCare+, і її згубну економію. І відсуне на задній план ліричні виправдання міністра.

— Допоможи мені, — зітхає Юлія.

Я нахиляюся до неї і кладу їй голову на плече. І вона мені це дозволяє.

— Я не певен, що ця машина тут сподобається. Ти відвезла б її власнику. І затрималася б там, якщо треба.

Я ще хочу додати одну чи дві підбадьорливі фрази, що треба бути достеменним, що вранці все забувається, що іноді той, хто втрачає, насправді здобуває, але я мовчу. Я відсуваюсь від неї. Юлія витирає обличчя і обертає його до мене. Сльози все одно течуть, але вимальовується посмішка, на яку я відповідаю.

— Повір мені, доктор Гудлак сказав би тобі те саме.