Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

в якій розміщуються крамниці, бістро, млинцева, їдальня й туалет. Юлія штовхає моє крісло, Поліна крокує прямо перед нами, ризикуючи поранити собі сухожилки на п’ятах об мої нерухомі ноги. Ми поспішаємо, бо Б’єро щойно показав язика водієві вантажівки, який, сидячи на складаному стільчику біля своєї сорокатоннки спокійно їв з алюмінієвого казанка.

Ми біля входу. Через мене ми маємо проходити тамбуром, який відчиняють електронною кнопкою на стіні. Сам я не дам собі ради. Б’єро суне через загальний вхід. Він розганяється і змушує вхідні двері крутитися тричі, не переймаючись тим, що в ліпшому випадку можуть не впустити інших відвідувачів, в гіршому гільйотинувати їх. Це не подобається Юлії:

— Облиш цей дебілізм! Зупини це, Гос-поди! Я казала, що ми маємо пересуватися групою чи ні? Бо інакше замкну тебе в машині.

Вона підкріплює свою погрозу жестом, ніби от-от зацідить в обличчя. Це поганий хід, бо те саме подружжя, яке трапилося нам раніше, знову поряд. Цього разу Юлію розгледіли в найменших деталях: шпилька у волоссі, джинсова сорочка, широкий пояс, вишивка на штанах, кеди Конверс. У них склався ідеальний фоторобот.

— Нумо, хутчій, — продовжує наша наставниця, рішуче штовхаючи моє крісло.

Величезні екрани на бетонних стінах у холі повідомляють прогноз погоди, ситуацію на дорогах і рекламують жертя. Більшість коротких повідомлень, які нескінченно йдуть одне за одним, стосуються полеміки про MediCare+. Зазвичай усе це нудотні варіації по ключових питаннях дебатів. Хто ж є сірим кардиналом міністра? Навіщо так поспішати? Що можна зберегти з нинішніх досягнень соціального страхування?

Юлія сповільнила рух, чим я скористався, щоб спитати її:

— Тобі все це цікаво?

— Ще й як! Уяви, які наслідки може мати вся ця маячня? Вони наїжджають на всіх, починаючи з тих, хто отримує допомогу. От побачиш, вони покінчать із усією цією халявою. Навіть у Кастелі можна буде перебувати лише короткий час. А далі й узагалі заборонять його відвідувати. Так, я хочу знати про це більше. А ти?

Наразі про тих, із ким я пов’язаний, про те, що вони мають відчувати, почувши ім’я доктора Гудлака у зв’язку з цією аферою. Що вони переживуть, якщо випадково докопаються, як я виглядаю.

Б’єро захопився мультиком «Том і Джері», що транслюють по телевізору, який ще й прикрашено величезними мишачими вухами. Б’єро розвалився на горі подушок у куточку для малюків, звідки вмить втекли всі діти, які там були.

Тим часом Юлія пхається зі мною до жіночого туалету. Поліна замикається в кабінці. Я зіщулююсь у своєму кріслі, намагаюся стримати свої конвульсії. Я нічого не можу вдіяти.

— Юліє, я хочу почекати на вулиці.

— Це небезпечно, — відповідає наша старша по групі, схилившись над дзеркалом біля умивальника, щоб вичавити якісь вугрі на обличчі.

Я посміююсь. Чи є бодай якась небезпека, що хтось забере мене до себе? Хіба що якась фірма, яка торгує м’ясом для котів, повважає мене достатньо вгодованим. Тому поки Поліна не зробить всі свої справи, мені лишається тільки поширювати силою духу хвилі співчуття до власної персони. Утім ніхто мені не співчуває. Я схожий на ляльку, яку облили кип’ятком, рожеву, зморшкувату, одутлу, яка вся тремтить. Я є живою рекламою презервативів на один євро, яка висить прямо в мене над головою.

Цю автостоянку розплановано так, що відвідувачі туалету змушені проходити через булочну 24/6, а також через магазинчик харчових продуктів і крамничку сувенірів. На виході з цього барвистого лабіринту Поліна помічає плюшевого сенбернара, виготовленого з м’якої вовни. Вона сідає по-турецьки й починає гойдати того пса. На неї також покрикує Юлія, каже, що їй уже тринадцять років, погрожує їй якоюсь дурнею. Вона також нахиляється, щоб відчистити ворсинки від її рук. На нас із незворушним обличчям грізно глянула касирка, поклавши лікті на край згорнутого килима. Я виказую своє нетерпіння, тоді як Гун саме закінчує розглядати вітрину з дисками. Нарешті Поліна здається і погоджується поставити тварину назад на полицю.

Тим часом Юлія бере з холодильника дві пляшечки з негазованою водою — добрий спосіб потім не ділитися з нами, бо всі ми любимо газовану.

Ми вже збираємося покинути торговельну зону, аж раптом нам перекриває дорогу потужний сигнал тривоги. Це все через Поліну. Вмить матеріалізуються двоє охоронців. На них уніформа героїв із фільмів-катастроф, та ще й із дубинками. Домовлятися з такими — справа не проста, бо, хоча й їхні м’язи дуже розвинені, про їхні мізки цього не скажеш. Я знайомий і хлопчиками-дебільчиками, які вигравали в них у доміно. Юлія, яка на всіх кричить, перед ними замовкає. Вона десять разів поспіль перепрошує, і мені дуже сумно бачити її такою розгубленою, і щоб змусити їх повірити, що ми неповносправні, я аж мимохіть висунув язика. Ті чуваки лишаються незворушними, а Юлія скидає з обличчя недавню маску й починає відчайдушно лаятися з ними. Тон підвищується, касирка приєднується до «розмови», Гун починає тупотіти ногами, а Юлія врешті платить за плюшеву іграшку і штраф за крадіжку з вітрини.

А тим часом Б’єро зник із куточка для малюків.

— Господи, куди він подівся, хтось знає?

Ми всі чимдуж сунемо до мікроавтобуса. Там ні душі. Ми вертаємося назад, сунемо до зони іграшок, деремо горлянки. Сили охорони, розміщені за скляною вітриною автостоянки, не зводять з нас очей. Їхні постаті однозначно дають нам зрозуміти, що ці хлопці не допомагатимуть нам. Ми огинаємо клумби, а потім, уже в іншому напрямку, пандус навколо паркування.

І раптом Гун червоніє, як Тарзан, показуючи двоповерховий автомобіль із німецькими номерами й пальмами, намальованими на кузові, який набирає швидкість, збираючись виїздити на трасу. На задньому сидінні знайомий силует.

Юлія хвацько вживає весь свій кризовий вокабуляр, а потім раптом штовхає мене до нашої машини.

— Треба його наздогнати, гайда!

Цього разу нема часу ладнати мою амуніцію. Гун лягає на сидінні. Поліна чіпляється за бардачок, а Юлія переходить одразу з першої на третю швидкість.

Це справжня погоня. Наша вихователька намагається стишити реготання Гуна.

— Замовкни! Заважаєш!

Скоро ми сягаємо швидкості Фольксвагена — 145 кілометрів на годину. Ми нібито потрапили у «Форсаж», хіба що сирени, які звучать дедалі гучніше, є справжніми, а ми не такі фотогенічні, як кліка Дона Торетто. Я вовтужуся на своєму сидінні. За нами дедалі ближче поліцейська машина з мигавкою. Із гучномовця на даху автівки звучать речення в наказовій усіма можливими мовами.

— Тільки цього бракувало... — гикає Юлія.

Машина різко й відважно об’їжджає нас, змушуючи раптово загальмувати. Виходять