Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

у своїй злобі хоче повісити його за ноги, Опанас же виявляється безногим. Але не заради ефектного фіналу поет вибудовує такий сюжет. Спираючись на національну^градицію, що йшла від легенди про витязїв-запорожців (традицію, своєрідно використану ще Гоголем), Малишко знімає трагедійність, ситуації прийомом, поширеним .у середньовічній сміховій культурі:

І стоїть та шляхта, розгублена й бліда,

В очі їй сміється Опанас Біда!

і виявляється в цьому сміхові, у глузуванні з ворога, у презирстві до самої смерті.

Трагедійність у творчості Малишка, що притаманна всій радянській літературі, завжди несе життєстверджуюче начало («О кров, пролита нашими людьми, ти напоїла землю недаремно!»). Але печать особистості поета проступає і тут у характерному для нього світлому ліризмі, яким овіяні оповіді про героїв і події минулого.

Важливо відзначити й інше: в революції і громадянській війні поет вбачає найвагоміший історичний акт, що визволив трудящий народ нашої країни від самодержавства, багатовікової класової експлуатації та соціальної несправедливості, і це виповнює його гордістю за новий, соціалістичний лад. Саме в світлі історії, у зіставленні з історією він сприймає в ці роки сучасність,— тільки як виборене нарешті торжество справжньої краси людських відносин і щастя вільної праці,— в цьому особливість його підходу до зображення дійсності у перший, довоєнний період творчості.

Точно вловив загальну тональність поезії Малишка цих років критик В. Іванисенко. «Ранні вірші А. Малишка [...] чарують і приваблюють простотою і безпосередністю світосприймання, світлим і щирим поглядом на життя. Основний мотив його лірики — радісне здивування перед багатством земної і людської краси. І поет немовби поспішає схопити, запам’ятати серцем, передати словом ту красу, нічого не пропустити, взяти в свою поезію все, чим багате життя. Мотив радості

і молодого щастя так і б’є з переповненого серця поета. Прозорі, світлі картини, прості, співучі слова, щирі, непідроблені почуття — такі риси ранньої творчості А. Малишка». І далі: «Поет малює щасливу людину. Щастя її — у відчутті своєї злитності з іншими людьми, з рідною батьківщиною. ї красу земну він оспівує тому, що знає: вона потрібна для людського щастя» 2.

Справді, саме слово щастя стало певним «знаком», під яким розвивалася творчість Малишка тих літ, це слово було мовби камертоном, який визначав тональність його віршів про сучасність, їхню провідну мелодію.

...Розгорнулося щастя Над землею моєю...

(«Пейзаж»)

...Пісня наливається мов колос,

Щастя спіє у моїм саду.

(«Моє майбутнє»)

...Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов,

Тільки щастя нам дано багате

2 Іванисенко В. Чарівник поетичного слова — В кн. Андрій Малишко. Зорі світ провіщають.— К., 1969, с. 9.

Ю

То велике щастя наше — мати.

Батьківщина — правда і любові («Батьківщина»)

Тут, звісно, явно простежується і певний психологічний лад, що був заданий нашій літературі в другій половині 30-х років і, як наслідок, той споглядальний оптимізм, який наклав характерний відбиток па творчість багатьох поетів (згадаймо хоча б «Країну Муравію» Олександра Твардовського). Але де була й свідомо сповідувана тоді ідейно-творча настанова самого Малишка — «тільки б пісню вивести високу, як моя родима сторона».

Ця настанова ще виразніше окреслюється в інших рядках:

І я пройду путі до краю,

Красу приймаючи земну,

Пісенне злото відшукаю,

Глухі стежини обмину.

(«Землі великої щедроти»).

З висоти сьогодення, коли уповні відкривається історія 30-х років, ми бачимо, що Малишко в ті часи справді обминав зором «глухі стежини» — усе неестетичне аж до великих нещасть, що їх випало пережити людям в 30-і роки, аж до кричущих суперечностей в нашому суспільному житті. Уже значно пізніше, після XX з’їзду партії, поет мовби заново побачить реалії тогочасної дійності і свого власного буття, згадає «як ночував на людській толоці, як припухав в тридцять третьому році», як «в тридцять сьомім дивився на грати» і багато що інше. Але то буде згодом, коли Малишкові доведеться зустрінути нове людське покоління, «не залякане вночі арештами, не допитуване на комісіях»,—покоління, що йому «від тяжкого сну соловецького не лягають на душу кошмари».

А поки що Малишкові —комсомольцю, журналісту, поету, вихованому в атмосфері ентузіастичних поривань і високої словесної патетики,— все навколо ввижається буйно квітуючим, райдужно-переливчастим, по вінця наповненим безхмарною блакитністю, і вся земля постає перед очима «журбою не зажурена, ще й сонцем обцілована». І колгоспи, попри все, що передувало їх утворенню й утвердженню, сприймаються тільки як данІсть нового, справедливого життєвлаштування; захоплення викликають «колгоспні радісні дороги», дівчата, гарні, «як цвіт в колгоспному саду». І тридцять сьомий не будить сумнівів в історичній необхідності боротьби з підступним «класовим ворогом». Усе це цілком щиро; можливо, тут спрацював психологічний механізм «самонавіювання», але не було обдуманого наміру пристосуватися до обставин, не було силування душі і творчої уяви.-Інакше не зміг би набрати відчутної сили в ці роки ліричний талант Малишка, саме ліричний, який вимагає від художника .граничного саморозкриття, самовияву.

А талант його справді зростав, поглиблювався, міцнішав з кожною наступною книжкою. Збагачувався внутрішній світ поета, урізноманітнювались зацікавлення; оновлювались і засоби художнього відтворення дійсності. Змінювалась загальна тональність вірша,— мажорне «оспівування» поступалося місцем медитації, роздуму. Саме слово набувало поетичної багатозначності, метафоричності.

Примітне й те, що іншим стає в поезії Малишка і образ сучасника, тієї ж таки трудящої людини, яка постійно привертає його увагу. Замість абстракції, що «над урожай безмежно вироста», замість’ невиразних постатей «трактористів з нашої артілі» з’являється людина жива, в своїй природній плоті. Це нове бачення, новий підхід декларує й сам поет. «Не буду починати пісню звитяжну, хай пробують інші...», — так пише він в одному з віршів, вміщених у збірці «Березень», і просто, без пафосу, у реально побачених уважним оком деталях, оповідає про труд дівчини — водія важкої п’ятитонки:

Робила звичайну, буденну роботу,

Зосереджена, строга, в сіренькому світрі.

Зарясніли на чолі краплинки поту,

Світло-синя косинка тремтіла на вітрі.

І так ця буденна, непоказна краса і самої дівчини, і її праці вражає поета, що він завершує вірш якимось по-людському щирим вигуком: «І забуть це не можна, їй-богу, не можна!»

Але, мабуть, найпереконливіше свідчення творчого «виросту» поета дають ті ліричні образки, роздуми-медитації про себе й навколишній світ, ті щемливо-прекрасні картини природи, в яких, власне, і виявилась непересічна особистість Малишка-художника. Такими є поезії «Бусел», «Липневий день мандрує пішки», «Соняшники», «Струмок», «В далекім полі тануть журавлі...», «Жайворонок», «Ластівки щебечуть попід стріхою», «Дощик за вікнами плаче»,— втім, усіх не перелічити, їх на кінець 30-х років набирається вже чимало. Світ у них постає на диво конкретним, багатобарвним, багатозвучним, а головне — несподіваним, побаченим особливим поетичним