Читати книгу - "Honey, ротвейлер Божий"

Я не прихильник уподібнення цих двох найближчих до нас співжителів, які володіють найвищим титулом членів сім’ї. Коли песики могли відстояти своє право на природну, а не на насильницьку смерть, силою своїх щелеп, то котів навряд чи могла врятувати їхня смішна для гуменіда звичка дряпатися.

Але вусаті мурзилки розкусили, що є ще більша сила, ніж фізична міць, – улесливість. Коти без особливих зусиль виявили, що ці жорстокі двоногі хижаки мають таку ахіллесову п’яту, як повна капітуляція перед лестощами, чим вони й скористалися, крутячи запопадливо хвостами нам перед носом. Скількох уже двоногих, їхніх розмаїтих царів, королів, вождів, брахманів і жерців поклала на лопатки ця непереможна сила. Що вдієш. Сильні світу цього могли замахуватися на те, щоб здобувати світ, а після укусу улесливого підлабузника падали ниць.

На відміну від котів, компроміс із собаками перебував у сфері раціональній, а не емоційній. Людина зрозуміла, що цей друг, володіючи вищими, ніж у неї самої, богоподібної, моральними чеснотами, здатен також у рази примножити її все-таки скромні можливості щодо слуху і нюху, за якими ми порівняно із ними – попросту недорозвинуті неврастеніки.

Але головне – вони стали нашими блискучими союзниками у наших війнах, бо ми, гуменіди, упродовж мільйонів років займалися тим самим, чим й інші дикі хижаки від тигрів до орлів займалися щонайменше упродовж 500 мільйонів років і займаються донині, – полюванням як способом виживання за законом донецької мафії: не вб’єш ти – вб’ють тебе.

Соціальний дарвінізм ніколи не покидав конституцію гомо сапієнс, бо людські війни були лише на вершині піраміди насильницького способу життя, який лежить в основі усієї ієрархії відносин між людьми, розпочинаючи із родин зі встановленням у них силовим шляхом матріархату чи патріархату і завершуючи державами та імперіями, які посилали супроти одна одної виключно рекордну для усієї фауни кількість гарматного м’яса, яке налічувало сотні мільйонів голів.

У порівнянні зі зграями вовків, левів чи леопардів, які виживали за рахунок вбивства чужих родів, від курників до оленячих загінок, наші державні зграї, які ми фетишизовано називаємо державами, вбивали із невимовною насолодою якраз собі подібних. Дивовижна річ, персонажам наймасовішого кілерства люди ставлять пам’ятники, перетворюючи різного роду політичних та військових вождів від Аттіли до Путіна на божків саме за їхні найвидатніші заслуги на поприщі людиновбивства.

Але то уже тепер, на піку не так еволюційного, а історичного розвитку, ми, люди, здебільшого, вбиваємо один одного. Погортайте всесвітні енциклопедії, а також елементарні підручники для молодшого шкільного віку. Кому там співають осанну, на чиїх прикладах виховують підростаюче покоління?

На прикладах вбивць, яким є більшою чи меншою мірою практично кожен персонаж історії від цезарів до генсеків. Якщо моральний мутант убив десяток-два громадян, то він серійний кілер. А коли Ленін зі Сталіним у ході побудови комунізму вбили 100 мільйонів громадян? То якої серії вони кілери?

А там, у глибині 27 тисяч літ і глибше, люди мусили виживати у праісторичних джунглях якраз у смертельному бою із іншими родами хижаків. І тоді, на зорі нашого тріумфального вивершення над світом хижаків, нам би просто не вижити без союзника, яким став для нас в одну якусь незбагненну мить учорашній вовк.

Бо у прямому двобої із іншими царями природи, як-от левами чи ведмедями, такий от друг, як ротвейлер, міг цілком резонно силою своєї щелепи конкурувати із цими володарями лісових хащів, бо запусти навіть нині у клітку до тигра ротвейлера із пітбулем, і від уссурійського красеня залишиться мокре місце.

Я думаю, що якби в одну мить ми не стали друзями із ними, ми могли б і не вижити, не маючи такого спецназу домашніх бойовиків поруч, як вони.

Наша спільна армія могла йти війною на будь-якого звіра. І з таким людино-собачим НАТО жодна ведмежа рашка не могла б тягатися. Може, на нас би махнув хвостом найсильніший і найдавніший на планеті звір – крокодил. Не тільки виняткова холодна кров, а також банальна сила дозволила йому прийти до нас із глибини у 260 мільйонів років, упродовж яких він так і просидів у своєму болоті, клацаючи щелепами силою 340 атмосфер.

Уся інша живність на цьому шляху погубилася, а цей довгожитель із нільською пропискою доповз до пірамід і поповз далі й далі у теперішні водяні прерії Флориди. У непролазних болотах в околицях Маямі вони владарюють не з меншим пафосом, ніж колумбійсько-московська мафія у галасливих казино на березі цього неозорого багновиська.

Крокодилячий «ковбой» дав мені у руках потримати щойно вилуплене крокодилинча. Поки малятко відсвяткує перший тиждень народження, можна ще з ним погратися. А далі – відкусить руку за милу душу. Фермер від алігаторів кепкує над ними: у їхніх тупих головах практично порожньо, за винятком єдиного нейрона, який запрограмований на одне – якби чогось та вжерти.

Дивно було чути, хоча для мене, як для українського виборця, нічого нового. Бо наші славні депутати так само запрограмовані на єдине – цапнути і проковтнути. Я думаю, за ненаситністю крокодили все-таки на другому місці після таких реліктів, як депутати.

Але вони, ці слизняки, ніколи не могли бути нашими союзниками у бою хоча би у силу обернено пропорційній кількості фізичної сили їхньої кількості інтелекту.

А наші справді любі друзі – упродовж майже трьох десятків тисяч літ залишаються й донині нашими, перш за все, солдатами.

Навіть у новітні часи саме ротвейлери були найгрізнішими воїнами в армії наймогутнішої на планеті Римської імперії. Різні собаки походять від різних порід своїх предків, але ротвейлери – найсильніша і водночас найрозумніша порода собак – походять водночас від їхніх собачих мудреців і від їхніх собачих лицарів.

Тому коли я пішов на відчайдушний у житті крок – впустити у свою квартиру тварину, то я усвідомлював, що це найсильніша тварина зі всіх приручених людиною.

Номінально, якщо розібратися, то я живу під одним дахом із потенційним хижаком. Принаймні цього можна було вдосталь начитатися, поки грайливе і моторне 30-кілограмове щеня не опинилося на дивані у моїй київській вітальні. У цю доленосну мить я ще не знав, що уже пізнав Ред’ярд Кіплінг: «Купіть щеня, і ви придбаєте найвірнішу любов на світі».

Я довго думав, як маю написати про нього. Не зробити цього – було б моїм, можливо, найтяжчим із гріхів. Я із пекельним болем думаю і знаю, що багато чого не зроблю у своєму такому довжелезному