Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік – там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.

– Хто?

– Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…

Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.

– На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той – місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.

– А друга?

– Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.

– Наталки?

– Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…

– Козацької старшини? – мовив я.

– Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.

– На нас із Наталкою?

– Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.

– І як її, ту небезпеку, оминути?

– Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.

– А… – ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.

– Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.

І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге – то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки – чорні, як земля.

І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.

В ту ж хвилю я прокинувся.

Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.

В оддалених селах голосили когути.

Я зібрався і рушив у дорогу.

І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.

Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.

Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.

Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.

Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.

– Ні, то Дорошенка! – кричав хтось із возів. – Із західної сунуть. З-за Дніпра.

Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.

Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.

До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.

Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.

– Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, – говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.

– Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі – всі розбійники!

Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.

Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.

Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.

Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:

 

– По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу…

 

А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:

– Давайте не цієї. Давайте но…

І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.

Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.

А жіночки витягували:

 

– Ой зозуля в зеленому гаю

Закувала при тополі скраю,

Закувала птиця-зозулиця,

Розбрелись по селах вечорниці.

 

 

Розбрелись по селах вечорниці,

Закувала птиця-зозулиця.

Закувала та й збудила пізно.

Віє вітер ген по степу грізно.

 

 

Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,

Ти жива чи ти мені лиш снишся?

Ти жива чи маришся між ночі?

Чий то бродить стан нагий дівочий?

 

І коли народ дійшов до слів:

 

Бо з могили встала он кохана, —

 

Ми вперше натрапили на роздоріжжя.

Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.

Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.

Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий – вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.

Люди намірялись їхати першим.

А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче