read-books.club » Пригодницькі книги » Стрі-чен-ня 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

476
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стрі-чен-ня" автора Володимир Худенко. Жанр книги: Пригодницькі книги / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4
Перейти на сторінку:
через хвилю чи дві, ще навіть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхів і вишнево-яблуневих садочків.

Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.

Дзвонять у нашій хутірській церкві.

Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:

«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»

– Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.

Я зиркнув туди і вгледів мерця.

Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.

– Що вилупився? Не радий?

Мрець сидів за столом.

Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.

Не плямкав при цьому зовсім.

– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.

– Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.

– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?

– Ні, рано ще.

– А що ж?

– Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.

– Який?

– Як який? Мертвецький великдень. Забув?

– Забув.

Я був вельми насторожений цим гостем.

А ви хіба не були б?

– Сьодні всі наші по вулицях швендяють.

– Які ваші?

– Мертвяки.

– Тьху на вас, Степане Івановичу!

– Та вже що є, те є.

Я з острахом зиркнув у бік вікна.

– І багато вас? Таких? – спитав.

– Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…

Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.

– Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.

Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.

А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.

– Ось, – мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.

– Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.

– Майже, – перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?

Я закляк.

Наталка – дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.

Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.

– Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорік ще мрець. – А я піду.

– Куди, Степане Івановичу?

– За Калинів міст. Там мене вже ждуть.

І він піднявся з-за столу.

– Коли вирушати? – спитав я.

– Зараз же. Дорога сама тебе приведе.

– Зараз? В ніч?

– В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.

Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.

З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.

ІІ. Їхав козак полем, містом…

З Києва до Ніжина немала доріженька.

Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.

Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.

Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…

Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.

А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?

Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!

Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.

І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:

 

– Добрий вечір тобі,

зелена діброво,

Переночуй хоч ніченьку

мене молодого.

 

 

Не переночую,

Бо славоньку чую,

Вже ж на твою, козаченьку,

Голову буйную.

 

 

Добрий вечір тобі,

Та темний байраче!

Переночуй хоч ніченьку

Доленьку козачу.

 

 

Не переночую,

Бо жаль мені буде:

Щось у лузі сизий голуб

Жалібненько гуде.

 

 

Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:

До гаю, до гаю

Наїжджайте, воріженьки,

Сам вас викликаю!

 

І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.

– Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.

Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.

Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.

– Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?

– Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.

– Хто? – недовірливо витягнув я.

– Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрі-чен-ня"