Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч.
Дзвонять у нашій хутірській церкві.
Як тільки я це зрозумів, так тут же і з’явилась у голові думка:
«Ти ж постій, підожди, та ж церква… Вона ж років з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь київський дячок відьму мертву одспівував, а вона з труни встала на третій день і зі своїми чортами на шмаття розірвала його. Після того ж церква і запустіла, кажуть, там у ній нечисть та досі є…Та і ніч же ж надворі. Що ж то воно тоді?»
– Чого куняєш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу.
Я зиркнув туди і вгледів мерця.
Людина, що сиділа за столом, вмерла вже давно, ще за часів моєї юності.
– Що вилупився? Не радий?
Мрець сидів за столом.
Виглядав він увесь як мрець, синій і худий, кістлявий, вишкрябував руками сир з мілкої мисочки і набивав ним рот.
Не плямкав при цьому зовсім.
– Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всівшись на полу печі і звісивши ноги до землі, при цьому все ж її не торкаючись з чималенького, знаєте, остраху.
– Не лякайся, Хведько, діло до тебе у мене є, – мовив мрець.
– Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене діло може бути? Хіба туди забрать?
– Ні, рано ще.
– А що ж?
– Ну… Сьодні ж день такий як-не-як.
– Який?
– Як який? Мертвецький великдень. Забув?
– Забув.
Я був вельми насторожений цим гостем.
А ви хіба не були б?
– Сьодні всі наші по вулицях швендяють.
– Які ваші?
– Мертвяки.
– Тьху на вас, Степане Івановичу!
– Та вже що є, те є.
Я з острахом зиркнув у бік вікна.
– І багато вас? Таких? – спитав.
– Вистачає. Та не в тому річ. У мене тут…
Мрець поліз рукою під полу свитки, і я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення.
– Я ж тобі кажу – не лякайся, – прорік на те мрець і виклав на стіл торбу.
Порився в ній і видобув відти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромінювали тьмяне мерехтливе сяйво.
А ще ж пак довгий згорток із чорної матерії з чимось важким усередині.
– Ось, – мовив мрець, важко зітхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернігівщині в одному з отаких, як цей, тихих хутірців мешкає одна знайома нам обом особа, котрій треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя.
– Хто ж це? Хтось із побратимів? – кинувся я перебирати в пам’яті живих і неживих друзів юності, котрі були якимось чином пов’язані із мерцем.
– Майже, – перервав він мої роздуми. – Ім’я Наталя Максимівна Безрідна тобі про щось говорить?
Я закляк.
Наталка – дочка покійного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покійної пані Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тільки, що забрали її отого злополучного літа рештки козаків Безрідного кудись, невідомо куди.
Перед очима проплили, наче воскреслі, молоді літа.
– Отож бо, Хведько. Туди тобі й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорік ще мрець. – А я піду.
– Куди, Степане Івановичу?
– За Калинів міст. Там мене вже ждуть.
І він піднявся з-за столу.
– Коли вирушати? – спитав я.
– Зараз же. Дорога сама тебе приведе.
– Зараз? В ніч?
– В ніч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите.
Мрець одягнув шапку, і в цю ж хвилю заспівав перший півень.
З тим він і зник з моєї хати і з мого життя.
ІІ. Їхав козак полем, містом…З Києва до Ніжина немала доріженька.
Але рання тиха українська весна вела мене саме туди.
Я не знав, у якому хуторі жила Наталка, але мені, либонь, і не треба було знати.
Я їхав, куди їхалось, а на шляху мені то річка розлилась (казали місцеві – чорт греблю зірвав сеї ночі); я прицмокував, бо зроду не вірив у чортів, і смикав коня за повід в об’їзд; там ліс – кажуть мені: не їдьте, добрий пане, через ліс, там розбійників зграя завелась, та такі люті, що он у братового (або сватового) кума підводу з волами одібрали, а позавчоріш дівчата йшли з вечорниць з одного хутора в інший навпростець, так усі повтікали, а одну, що накульгувала, розбійники ті спіймали…
Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня їхати через поле, і так мене дорога виводила куди мені треба.
А на полях же хіба не зустрічав я чого чудного?
Наче кишіли ці землі та в цю весну всілякою нечистю!
Ото заночував я раз у полі коло якоїсь дібровки, там же до дерева коня припнув та й приліг на торішньому листі.
І дрімалось, і не дрімалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимої за своє життя, а разом з тим і од чогось світлого, яскравого, що підіймалось у душі, чим дужче я під’їжджав до славного полкового містечка, отак затіг неголосно:
– Добрий вечір тобі,
зелена діброво,
Переночуй хоч ніченьку
мене молодого.
Не переночую,
Бо славоньку чую,
Вже ж на твою, козаченьку,
Голову буйную.
Добрий вечір тобі,
Та темний байраче!
Переночуй хоч ніченьку
Доленьку козачу.
Не переночую,
Бо жаль мені буде:
Щось у лузі сизий голуб
Жалібненько гуде.
Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок:
До гаю, до гаю
Наїжджайте, воріженьки,
Сам вас викликаю!
І не помітив зовсім, що останні слова доспівував не сам.
– Гарно співаєш, козаче, ой не міг, не міг, знаєш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотіння житнього снопа, мова.
Переді мною, наче з-під землі, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в піваршина зросту чоловічок.
Його оченята поблискували в променях вечірньої заграви, що саме розпливалась над полями і віддаленими селами.
– Ви, пане, хто? – не зрозумів був я. – Звідки тут?
– Як звідки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
– Хто? – недовірливо витягнув я.
– Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. – Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.