Читати книгу - "Як дурень розбагатів, Народні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Но, нич. Жінку не застав у хаті, бо на полі копала картоплю. Покрутився, покрутився. Хотів чогось поїсти, бо дуже зголоднів, але нічого не знайшов. Подумав собі: «Як маю ще ладити їсти, ліпше ляжу собі й відпочину». Перевернувся на постіль у платтю, запорошений, обдертий. Лежить і прислухається, як його болить з усіх боків.
Прийшла жінка з поля, дивиться: Лука лежить і крекче. Приступила ближче до постелі:
— Тьху, тьху! Півроку, аби тобі не наврочила. Ти вже вдома? Бачу, що ти добре продав воли й випив.
Лука тоді якось тяжко встав і почав розповідати все від початку до кінця: як він красно заміняв воли на коня, коня на гуску, гуску за камінь... Не забув сказати і про те, як йому м'якшили цілу дорогу ребра.
Жінка слухала, слухала, а як Лука скінчив свою бесіду, озвалася:
— Но, втратив ти воли, й, може, тебе розуму навчили. Тепер здоровий зоставайся. Я тебе лишаю. Йду широким світом і проживу легше, як із таким дурним чоловіком!
І почала збирати пожитки. Зв'язала в рядно і — гайда! А Лука, коли побачив, що жінка не жартує, схопився з постелі:
— Гой-йой, жінко! Май Бога! Як ти мене лишиш, що буде зі мною?
І просить, і молить, і тягне їй із пліч клунок. Але жону ніяк не можна ублагати, лише хоче йти геть!
Як зрозумів Лука, що біда, почав обіцяти:
— Я вже буду розумний, і тобі коло мене буде, як у бога за дверима.
Доти її просив-молив, що погодилась:
— Но, добрі є, Луко. Ще сього разу не лишу тебе. Завтра йдемо до няня на пораду, а тоді видно буде, що чинити.
Переночували, а на зорях рушили до жінчиних родичів.
Йдуть вони, йдуть. Вже доста далеко відійшли від дому й під лісом сіли відпочити та трохи поїсти. Їдять, айбо бесіди не є межи ними. Раз лиш жінка звідує:
— Луко, чи ти замкнув двері в хижі?
— Ба, я не замкнув.
— Йой-йой! Що ж тепер буде? Злодії зайдуть і все покрадуть! Знаєш що? Вертайся й замкни двері, а я тут почекаю.
— Але щоб ти від мене не втекла!..
Ноги під себе — і побіг додому. Хоче замкнути двері, але тут біда: ніде нема ключа! Поперевертав усе ґаздівство, а дарма. «Що чинити?» — питає себе. І здогадався: зняти двері! Зняв із одвірків двері, звалив собі на плечі й — бігцем, аби його жінка не лишила.
Вже й сонце пригріло. Лука зігнувся, але двері тягне, аж язика вивалив.
Тим часом жінка сиділа під лісом. Дивиться: той двері на плечах несе: такий мокрий, аж тече із нього, як з водяника. Гукає йому здалеку.
— Луко, що ти наробив!
— Та ключ десь загубився! От і додумався, що коли здійму двері, то не ввійде ніхто: хто захоче увійти до хижі, мусить спочатку двері відчинити, а тут дверей не буде, нічого відчиняти! Так ніхто і не зайде до нашої хижі. Розумно я вчинив?
— Ой, розумно... Дуже... Розумніше й вигадати важко! — говорить жінка, а сама аж труситься од злості. Та що вже робити? Треба іти далі...
Зібрались і йдуть. Як дійшли до середини лісу, стали відпочивати, бо Лука хоч і здоровий хлоп, але вже вморився, тягнучи двері.
Раз лиш у лісі щось зашелестіло... Наставили вуха й прислухаються — побачили людей, які йшли шепочучись. Ближче, ближче, а ото — дванадцять розбійників: несуть гроші, котрі десь накрали.
Що тут чинити? Коли злодії побачать, обох повбивають. Ніколи довго радитися, бо ті наближаються. Й вирішили, що найліпше буде вилізти на дуба і там переждати, доки злодії пройдуть.
Так і зробили. Раз, два! Жона перша підхопилася на дуба. Не тяжко було лізти, бо майже від землі на дереві виросло гілля. За нею Лука, але й двері тягне, що аж крекче.
Причаїлися в галуззі та й чекають. А розбійники, коли дійшли до дуба, говорять межи собою:
— Но, тут поділимося грішми.
Висипали з міха золоті й почали рахувати.
А наш Лука з жінкою на дубі. Жона зі страху аж зубами цокотить. Лука голову далі та далі висуває з-поміж галуззя — цікавить його, як злодії діляться грошима. Думає собі: «Добре би й мені хоч маленьку частину дістати».
Так доласився на гроші, що хряснула гілка. Лука зі страху вхопився за іншу, і двері — бух! — упали просто на голову ватага.
Злодії розскочилися, а тут за дверима гепнув і Лука. Впав межи них, як з неба!
Розбійники подумали, що ото погоня, і ноги під себе, хто куди, і гроші полишали! Не встигли взяти і пістолі.
А наш Лука, як опам'ятався, бо й він на смерть перелякався, вхопив пістоля й стрілив разів два. У лісі почулося, наче бозна-скільки жандармів стрілило. І розбійники — ще швидше. Якби був їх зі свічкою глядав по всьому лісу, і так би їх не знайшов.
Коли все втихло, зліза з дуба і Лукова жінка. Позбирали все золото-срібло. Насипали повний міх грошей.
Вернулися додому. Нікому не кажуть, що трапилося з ними. І почали собі ґаздувати. Бо звикли говорити, що з грошима і дурень розумний.
А все це правда, бо я там був і видів на свої власні очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як дурень розбагатів, Народні», після закриття браузера.