Читати книгу - "Як дурень розбагатів, Народні"

Нараз наздогнав його чоловік на коні. Але ж то був не кінь, а шкапа така, ледве плела ногами.

— Добрий день! — вклонився чоловік.

— Добрий день! Куди йдеш із конем?

— Жену на торговицю — хочу його виміняти.

— А я жену на мінянку воли.

— Гм... твої воли вже постарілі. Коби тобі такого коня, як мій татош, ти би добре ся мав. І сам їздив би на ньому, й жінку на бричку посадив. Словом, усе ним можна робити. А грошей... йо-йой! — стільки з ним заробиш, що і не злічити. Й годувати коника не треба, лиш на ніч випустити в поле, а рано запрягай та й — на заробітки!

— Та ба! — каже Лука.— У мене не є за що коня купити.

— Слухай сюди! Ми можемо стати в пригоді один одному. Ти ведеш воли міняти, а я коника. Тоді поміняймося. Даси мені старі грибаки, а я тобі свого татоша — та й готовий торг...

— Хіба? — загойкав дурень і аж підскочив з радості.

І тої ж хвилини вдарили по руках. Чоловік узяв за налигач воли, а Луці дав шкапу. Ще його і підсадив на коника.

— Бувай здоровий! Та вважай на татоша, бо у нього натура дуже горда: йде, йде, а далі розсердиться, ляже — і не хоче встати, аж поки його люди не підіймуть.

Чоловік погнав воли, а Лука на татоші їде так пихато, наче якийсь візир. Айбо недовго нісся. Надокучило йому, бо у татоша хребет був такий гострий, як пленкач, та і хід кульгавий. Через це Лука подумав, що ліпше буде пішки йти.

Веде коня помалу. А кінь раптом — бух! — впав і не хоче встати. Оглядається Лука сюди-туди. Де б хоч які люди, щоб допомогли.

Раз лиш підійшов чоловік, який ніс гуску.

— Добрий день! — вклонився наперед Лука.— Куди се ти, чоловіче, йдеш!

— На торговицю. Гуску продати.

— А я вже з торговиці... Я за воли виміняв сього татоша.

— Недобре ти наторгував. Тобі треба було таку гуску, як моя, купити, то були б і яйця на яєшню, і гусята б вивела, і м'ясо, і пір'я, і грошей, скільки хочеш... Кінь може тебе й жінку в ярок перевернути і — боронь Боже — покалічити. Гей, не добрі, не добрі ти поторгував! Але знаєш що? Я заміняю із тобою гуску за коня й лишу тебе біди.

— Згода! — зрадів Лука і луснув чоловікові в долоню. Взяв від нього гуску й передав йому вуздечку з конем. Та й пішов собі радіючи, що так легко обдурив якогось чоловіка.

Йде, йде... Несе гуску. Раз лиш побачив купку незнайомих: обступили майстра, який гострив ножі, ножиці і бритви. Той обертає колесо й приспівує собі. А люди сміються, аж за черева хапаються.

Став і наш Лука коло точильника, дивиться на нього, витріщивши очі, а той собі далі гострить і співає:

Ой добрі тому, хто точить,
Повний міх він грошей носить.

І подзвякує дрібними монетами.

А коли точильник побачив Луку, то ніби чорт йому шепнув, що з цим чоловіком можна побалакати.

— Чи хотів би й ти точильником стати і заробляти багато грошей?

— Та ба! Добрі би! — говорить Лука.

— Що ж, можемо зробити ґешефт. У мене є камінь, що ним можна всі ножі гострити. Дай ти мені гуску, а я тобі камінь і жменю грошей. Згода?

— Згода! — сказав Лука й всунув гуску майстрові.

А той вийняв із скриньки старий щербатий камінь й відсипав на нього жменю крейцерів.

Лука вхопив камінь, як чорт грішну душу, та й — ноги під себе! Боявся, що точильник передумає.

«Но, й обдурив я майстра!» — думає собі. Зайшов до корчми, за крейцер купив децу палецки, випив і знов тікає.

Добіг до річки. Став собі на мості й дивиться у воду. А там риби плавають. Одна щука все під верхом в'ється. Наш Лука приглянувся, вийняв камінь, націлився в щуку, ще й поплював на камінь і — бух! Але не влучив. Камінь лиш булькнув у глибину. Тоді Лука полегшено зітхнув.

— Н-но, та й щасливий був у мене день! І воли зміняв, і татоша продав, і гуску згирив, і каменя позбувся. Так добре, що ліпше й вигадати не можна!

І з легким серцем рушив далі.

Йде, йде... Нараз дивиться: люди несуть мертвого на кладовище. Жони й діти плачуть, а піп та дяк співають. Лука дивиться збоку й посміхається. Але якийсь чоловік луснув його по голові:

— Коли таке бачиш, то не смійся, а проговори. «Задля кого сі люди зібралися, най йому буде блаженний покій і вічная пам'ять».

Ще раз вдарив Луку поза вуха й пішов собі за похороном далі.

Лука йде, йде — зустрівся з весіллям. Цигани грають, свати й свашки співають, звачі, дружбове і дружки танцюють, розмахують хустками.

Лука дочекав, як весільний поїзд проходив біля нього, й на весь рот загойкав:

— Задля кого сі люди зійшлися, щоб йому був блаженний покій і вічная пам'ять!

Коли таке почули гості, позіскакували із возів, вхопили Луку й почали лупити. Як досхочу оббокували, тоді йому кажуть.

— Коли таке побачиш, то настроми клебаню на палицю та й гойкай на всю вулицю. «У-йу-йуй! У-йу-йуй!»

І пішли собі. А наш Лука, побитий, також рушив далі.

Йде, йде. Нараз зустрівся з чоловіком, який жене свині. Це був купець. Накупував багато свиней і гнав їх додому. Свині котра куди розбігаються, а він їх завертає — вже аж тече з нього, так намучився.

А Лука приготувався: настромив на палицю клебаню, замахав нею і на всю горлянку:

— У-йуй-йуй!..

Свині так перелякались, якби межи ними скочив чорт — пропав би, щоб за морем йому була вечеря! — й зачали тікати. Купець кинувся за ними. А Лука і далі:

— У-йуй-йуй!..

Купець дуже розсердився. Налетів на нього й почав сповідати з усіх боків криванею. Як добре набив, каже:

— Коли таке побачиш, повінчуй: «Оце, із чим мучитеся, най в десять разів примножиться!»

— Добрі,— погодився Лука,— так буду робити...

Іде далі... Дивиться: чоловік поле пшеницю — колюх такий густий, що задавив ниву. Чоловік аж лається. А Лука йому:

— Най бог дасть, аби те, з чим маєте муку, примножилося у десять разів!

Чоловікові не треба було більше. Скочив до Луки, почав його шмагати. Як добре набив, каже:

— Ще як подібне десь побачиш, допомагай людям!

— Добрі, так буду чинити.

Йде, йде. Вже недалеко від свого села бачить: двоє п'яних б'ються. Лука