Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я."

Неситий ворог, що бунтує в животі,

Що труп’ячим страшенним оком позира

На нього з жінчиного висхлого лиця,

Із синіх губ її, з пустих хатніх кутів!..

Він перед ратушем. Тут гамір, метушня,

З усіх сторін біднота безробітная

Пливе, гуде, розмахує руками, скрізь

Якесь напруження. Що сталося? Прийшла

Підмога відки? Чи наказ від цісаря,

Щоб будівничі уступили? Що таке?

Ніхто не знає. Голоси мішаються.

«Незмога нам терпіти! Праці! Хліба нам! -

Вже пристають! - Не пристають! Примусили

Їх наші відпоручники! - Не думайте!

Пристали ніби, а прийшло до діла - ні,

І не явилися! Хороба на них всіх! -

Ні, не дамо водить себе, дурить себе!

Се мусить закінчитися! - Чекайте ще! -

Дарма чекать! - Із Відня нам обіцяно… -

Ага, обіцяно діру з обарінка! -

Гей, на Стрілецьку площу! - Що там? - Зібрання! -

Чували вже! - Держітеся спокійно! - Все

Брехня! - Ходім! - Не йду.- Я йду! - На чорта се?»

Одна юрба посунула, друга юрба

Стоїть, товпиться перед ратушем. У ній

Немов у хмарі клекотить, як здалека

Зближаєсь буря. Окрики, погрози, знай,

Вискакують і рвуться вгору дужче все,

Частіше, голосніше. Шниряють кру́гом

Агенти поліційні, тут намовою,

Там окриком утихомирюють людей.

Та годі. Страх минув, спокій минув,

Пропало те важке пригноблення, що всіх,

Мов сонна змора, натискало. Щось таке

В людей вступило, хто його зміркує що.

Десята. Сонце пряжить. У крові в юрби

Немов огонь все дужче розгоряється.

Втім: тра-та-та, і тра-та-та, і тра-та-та!

Затуркав барабан, важкії чоботи

Застукали по плитах - се компанія

Піхоти з маршу йде. Голодні, втомлені,

Покриті пилом, злиті потом, вояки

За барабаном тягнуться.

«Чого! Адіть!

Се нам рятунок! Се на нас покликано!

Шаблями й кулями голодні животи

Нагодувати хочуть! Га, прокляття їм!»

Отак реве юрба! І стиск. І метушня.

І вгору кулаки підносять стиснені,

І грозять, і кленуть.

Компанія, мов клин,

Іде в той стиск… «Набік! Набік!» Та де тобі!

Передніх тиснуть задні. «Геть, трупище ти!»

І вояк відіпхнув бабусю немічну,

Що, випхана юрбою, стала перед ним.

Та не могла вступитися стара. «Набік!» -

І другий раз у груди вояк пхнув її.

Лиш запищала з болю, й обернулася,

І зморщене, збідоване, пооране

Слізьми, й нуждою, й голодом лице своє

Звернула мов благально на Никифора.

Лук металевий і стріл сагайдак, тетива дзвінкострунна -

Нум на все підле й гидке бистрії стріли пускать!

Весело інших стрілять, не болить! А візьми лише, стрільче,

Власнії хиби на ціль. Власну гидоту підстріль!

Είμί φιλάνϑρωπος, 2 - як казав колись Шеллі покійний,-

І в чоловіці люблю, що чоловічне найбільш».

«Що чоловічне найбільш? А се що таке?» - може, спитаєш.

Матінка наша стара, вроджена нам глупота.

Ах, із Адамом ураз, перед Єви, росла вона в раї,

А як остатній з людей згине, й вона з ним умре.

Спори, і свари людські, і програми, й цілі світогляди -

Се для Зевеса немов раків шептання в мішку.

Ах, як же радо в житті значимо собі лінію просту!

Та байдуже се землі, крутиться з нами в кільце!

Стільки дурниць я робив у житті, що тепер, де зирну лиш,

Бачу знайоме лице: кождий дурак мені брат.

Деякі люди - немов ті блуднії огні над болотом:

В тім їх життя, що раз в раз бігають і блискотять.

Та ненастанний їх рух нічогісько порушить не може,

Так, як і блиск їх огню, ані тепла не дає.

Деякі люди - немов порохно те, що світиться ніччю:

В тім їх і дотеп, і блиск, що непорушні гниють.

Деякі люди - немов отой кремінь, що іскри пускає,

Лиш коли сталь його б’є, зрештою зимний лежить.

Плачеш, що доля все б’є? А чи знаєш ти, кременю глупий,

Хто те кресило держить? Пощо він креше тебе?

Ти лишень іскри пускай! Може, світоч із них загориться,

Що поколінням усім вихід освітить із тьми.

Деякі люди - мов грім, що стрясає всю землю в посадах,

Страшить дітей і жінок, та освіжає весь світ;

Або мов блискавка, що розбиває дуплавого дуба,

Та міліони ростин озоном розвеселя.

Ти не жалкуй, що не міг, наче блискавка, блиснути в пітьмі;

Маєш огонь, то гори, хоч би в домашній ватрі.

Уривок першої пісні

Нумо про гнів Мелеагра Ойнеєнка пісню співати,

І про завзяту борню в чистім полі і в серці людському,

Про богохульні слова й непохитність Ойнея старого,

І як карала його і зламать не могла Артеміда.

Сім уже літ, наче дим той над стріхою хати сільської,

Що затемня божий день