Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Біль наш і сумнів на сміх, слізьми облитий, змінім.
IV. «Стаяли живо сніги…»
Стаяли живо сніги, розірвала морозні окови
Річка і вниз понесла, повінню грає в руслі.
Зм’якла землі заморожена шкіра і руном шовковим
Сонячний усміх палкий швидко її покрива.
Гай ожива, і хоч голим ще гіллям махає до сонця,
Та на гілках уже скрізь поналивало бруньки.
В селах лише ще, здається, зима коморує: не чути
Радісних криків дітей, гейкання плугатарів,
Мокро ще в полі, нема для худоби ще паші на лузі;
В стайні худібка стоїть, трухлу солому гризе;
Діти у затхлих хатах ще сидять, визирають у вікна,
Личка бліді, лиш горять очка, немов вугольки;
Тужно крізь шиби мутні визирають вони на подвір’я,
Німо питають: коли висхне болото грузьке?
Сонце, коли ж ти осушиш поля, і луги, і обори?
Швидко з обслонок липких випустиш гладишу цвіт?
Сонце сміється, і небо сміється блакиттю і вабить
Бідних із хати на світ, вабить зрадливо дітей.
Босі, в одних сорочках вибігають вони і назустріч
Сонцю і небу несуть радощів рій і надій.
Але з Хребта-гори ще потягає проймаючий вітер,
Криє ще маска весни злюще жало зимове.
Виснажене нерухливим чапінням у запічку, й постом,
І ще повітрям душним у нездорових хатах,
Тіло дитяче тремтить під тим подихом вітру зрадливим,
І повертають до хат діти, немов качани.
Личка поблідли ще дужче, посиніли руки і ноги,
Тільки головка пала, очі ще дужче горять.
Ніччю ж музика нова: шкандибає від хати до хати
Сум і жура: дифтерит, коклюш і тиф черевний.
V. «Щезла з Хребта-гори вже…»
Щезла з Хребта-гори вже сніговая блискучая кучма,
І святий Юрій убив злого дракона - мороз.
Радісно бузьки до дня клекотять на стодолі; під стріхи
З глиною в дзьобах дрібних шмигають скрізь ластівки.
На пасовиську рябиться худоба, і бігають діти
Ті, що їх чудом якимсь ще не замів дифтерит.
Звільна, немов мурашки, розриваючи землю розбухлу,
Ледве волочачи плуг, лізуть конята худі.
Також і я, давши дань свою демону злої хороби,
Вперве на світ виходжу, ледве ногами плету.
Крутиться ще голова, і трясуться коліна і руки,
Наче крізь сито лише бачу довкола я все.
Але зцілющим бальзамом у груди пречисте повітря
Ллється, й тепло весняне так і підносить мене.
І у зболілому серці - зболілому видом отсеї
Нужди, і горя, і сліз, що зветься руським селом,-
Теплі, гуманні чуття постають, і вітаєш, як брата,
Все, що живе на землі, любиш, голубиш усе…
Навіть на тих, що…
В АЛЬБОМ П[А]НІ О. М.
У безсонну ніченьку.
Де сум - твій товариш,
Скільки передумаєш,
Скільки перемариш!
Всі прожиті радощі,
Всі пробуті муки
Йдуть, мов тіні тихії,
Держачись за руки.
Йдуть, сміючись, плачучи
Не о власних силах,-
Мрія-бо тужливая
Їх несе на крилах.
Та мені в борбі важкій
З темними думками
Навіть у країну мрій
Шлях заріс тернами.
Криворівня, дня 24 серпня 1902
«Недаром сказано…»
Недаром сказано: голодний лях свистить,
А жид підспівує, а русин жінку б’є.
Муляр Никифор рано встав: гуркотання
Його збудило невгамовне в животі.
Він злий був. У нужденній буді, де він спав,
Було так душно, брудно, гидко; жінка так
Хропла, простягшись на долівці; в сутінку
Її лице пожовкле та поморщене,
Розпатлане волосся, синії уста -
Все те його дразнило, бридилось йому.
Штовхнув її, не думавши. Прокинулась
І крикнула сердито: «Ти здурів, старий?»
Той голос, ті слова, оте лице її
Сердите гірше ще розсердило його.
Відбуркнув; не змовчала жінка, бо й її
Крутив нутро той самий гість докучливий,
Неситий голод. «Лежню! - крикнула.- Отсе
Два тижні вже страйкуєш! Що ти думаєш?
Вже третій день ні кришки хліба не їмо!
А він ще штовхається! Краще б ти волів
Повіситись!» -
«Мовчи, стара!» -
«Мовчати ще?
Ні, я ревтиму, я кричатиму, щоб бог
У небі вчув! Се ж мука жить отак!» -
«Мовчи!»
Та розходилася стара! Вся злість її,
Все горе вбогого життя, нестатки всі,
Всі ночі неспані, пролиті сльози, всі
Розбиті плани, неосяжні радощі -
Все те прорвалося тепер, немов потік,
Що вирве гать, клубиться, і реве, й бурлить.
Вона кричить, і плаче, й лається, й клене;
Живіт порожній, мов пневматика, збільшав
Рухливість, силу й острість язика її.
Не видержав Никифор, сам стиснувсь кулак,
Сама рука знялась - і він не стямився,
Як жінка впала з попідбиваним лицем,
Як сині губи кров’ю закрасилися…
Він плюнув і пішов, щоб не дивитися
На всю ту нужду.
«Щоб я радше здох,
Ніж мучитись отак!» - крізь зуби воркнув він.
І йшов на ринок. Пощо? Надіявсь чого?
Два тижні вже ходив туди щоранку він
І з іншими голодними й обдертими
Вистоював ямки тут перед ратушем.
Слідив голодними очима, як ішли
До магістрату депутації просить
Голодним праці і, вертаючи, усе
Впевняли: «Люди, будьте лиш спокійнії!
Пан президент готов усе зробить для вас!»
Ах, кілько раз він чув уже ті впевнення!
Бували й зміни: інколи впевняв про се
Намісник; чутка йшла, що навіть сам
Міністер має вдатися в се діло. Лиш
Потрібно, щоб вони спокійні, знай, були.
Ох, він спокійний! Боже, як спокійний! Він
У гробі б рад спочити, щоб не докучать
Нікому й щоб йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я.», після закриття браузера.