Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

«Тоді ми шфитко провотимо нашу нарату. Я вчора остаточно виставиф сфітло і пітігнаф сфук!.. І ще (Маульвюрф вимовляв «штше») — я снайшов отин цікавий хіт… я мушу с фами потілитися…»

Шлойма й Ізабелла приголомшено подивились на режисера. «Цікавий хід» у день прем'єри, коли все вже підготовано, багато разів перевірено, підігнано й відшліфовано. Тоді це має бути і справді щось надзвичайне, або незвичайне. Тим часом Маульвюрф підвівся з-за столу.

«Тож мусите йти сі мною!» — прорік він досить велично й попрямував до дверей.

Ізабелла підвелась зі стільця і трохи повагавшись, все ж залишила свою сумочку, повісивши її на спинку. Шлойма пішов останнім. Маульвюрф котився попереду й натиснувши кнопку ліфта, вже озирався на актрису й драматурга. Коли двері ліфта зійшлися за ними, гостьовий (запрошений) режисер дістав з кишені маленького ключика і встромив його в одну з кнопок на панелі, знайшовши відповідну шпарину. «Дивно, я ніколи не звертав уваги на те, що у ліфті театру є ще й така кнопка», — подумав Ецірван, спостерігаючи ці маніпуляції. Тим часом кабіна ліфта рушила униз, та рухалась трохи довше, ніж звичайно, їдучи до першого поверху.

«Ми їдемо у підвал…» — чи то ствердно, чи запитально промовила Ізабелла, пускаючи очі під лоба й перебігаючи поглядом зі Шлойми на Маульвюрфа й навпаки. — «Навіщо?»

«Так!» — Маульвюрф усміхнувся. — «Я маю вам щось (штшьось) покасати. Тсе і є мій неспотіваний хіт. Закольотники у тругій стсені с'являтимуться не з-за лаштункіф, а с-піт семлі, с-піт сцени. Я тсе притумав уночі…» — режисер змовницьки зиркнув на Шлойму. — «Після того, як пішоф від тебе.»

«Ти ще міг думати про постановку?» — Шлойма не прикидався, він був щиро здивований.

«Я уфесь час тумаю про тсе.» — Маульвюрф прибрав посмішку з обличчя, а ліфт зупинився і відчинився.

Перед ними лежав підвальний коридор, давненько і брудненько штукатурений, з запилюженою цементною підлогою. Режисер впевнено пішов уперед, звернув за ріг, у довше коліно підземелля і пришвидшив крок. Ізабелла тепер мусила майже бігти. Шлойма йшов позаду, широко ступаючи по цементній долівці, роззираючись то під ноги, то навкруги. Праворуч у стіні виявились металеві двері з непрозорим віконцем і номерним замком на них. «Прямо сейф якийсь, а не двері.» — встиг подумати Шлойма, та ще вхопити краєм ока англомовну табличку, що починалась великими літерами «ATTENTION!». «Ото вже європеїзація, чорти її хапай, через присутність у місті двох сотень чужоземних — ха-ха, переважно польських солдатів, навіть у підвалах театру вже з'являються написи їхньою общепонятною…»

Тим часом вони вже досягли кінця коридора. Маульвюрф потягнув на себе ще одні залізні двері й усі троє опинились у великому кубі майже порожньої зали, де лише попід стінами стояло кілька дерев'яних лав, а металеві сходи вели кудись під стелю. Маульвюрф задоволено зупинився руки в боки й показавши очима на люк угорі, урочисто прорік:

«Ми піт самою стсеною. То є хіт до оркестрової ями!..»

«І для чого було тягти нас з Ізабеллою сюди? Теж мені — знахідка…» — Шлойма вже починав мерзнути і згадав, що зранку з'їв лише одного крекера з кавою. Треба б десь заскочити поснідати.

А Маульвюрф, перейшовши на рідну німецьку, заходився пояснювати Ізабеллі, як саме вискочать на сцену озброєні заколотники, коли її героїня, ведуча телепрограми, розпочне у прямому ефірі інтерв'ю з ватажком терористів. Георг вимахувався руками, як вітряк, Шлойма вирізняв з його скоромовки лише «лінкс» та «рехтс», та ще часом «цум байшпіль». Ізабелла покірно кивала головою й підсипала своїх запитань швабським діалектом. «Яка вона дошниплива, ця німецька порцелянова лялька» — з раптовою неприязню подумав Шлойма й сам собі здивувався: чого це я так на Ізабеллу? Та з-під споду випливла згадка про дозвіл на в'їзд туди, за стіну, про клопоти, з усім тим пов'язані, випливла й усе пояснила. «Ага, ось чому я дратуюся…»

Дратуватися й нервувати і справді було від чого. В'їзд і виїзд поза межі Стіни (а в Шлойминому випадку йшлося саме про виїзд) регламентувався Тристоронньою угодою про Західний сектор і був украй складним. Через кожен з двох пропускників на схід, а містились вони в місцях перетину стіни й вулиць Соборної-Ленінської та Бандери-Московської, дозволявся необмежений і безперешкодний проїзд як громадян СРУ, так і громадян Західної України. Важалося, що вони проїздять транзитом, і це полегшувало всі процедури. Але для мешканців самого Західного Рівного існувала величезна кількість обмежень та заборон, — мусила ж навколишня, «оточуюча» в найпрямішому значенні цього слова, СРУ якось покарати цих запроданців-відступників, котрі окопалися прямо у них під носом, під прикриттям ворожого війська. Щоправда, військо було переважно польським (одна рота десантників) і зовсім ледь-ледь німецьким (взвод технічного обслуговування і кілька офіцерів-консультантів), що втім не заважало компартійній ровенській газеті «Червоний прапор» називати західний сектор міста не інакше, як «окупованою територією».

Саме цілком випадковій інспекційній поїздці спостерігачів НАТО на Тучинський військовий полігон, котра співпала з наступом українсько-російського альянсу зі сходу й завдячувало Західне Рівне своїм існуванням. Налякані європейські офіцери встигли на своїх джипах дістатись до обласного центру, і з офіцерського містечка вже за мостом через Устю зв'язатися зі своїм керівництвом у Брюсселі. Брюссельські генерали, порадившись, і з'ясувавши, що уряд України вже вилетів з Києва до Львова, потрактували ситуацію аж надміру серйозно. Чотири терміново вислані військово-транспортні пузаті «Боїнги», переповнені вояками в камуфляжі, за півтори години після вильоту важко приземлялися один за одними на бетонці Рівненського аеропорту, який, за щасливим збігом обставин також знаходився у західній (точніше — південно-західній) частині міста, обіч від Дубенського шосе. Війська щойноутвореної СРУ, увійшовши до міста, зупинились у його центрі, спостерігши антени рацій бельгійських і французьких десантників за акуратно вкладеними лантухами з піском по той бік площі Незалежності. А за кілька місяців Рівне перетнула Стіна.

З боку східного Рівного, чи то пак Ровно, як знову офіційно іменувалося місто, в'їзд до «Західного сектора», за твердженням все того ж обкомівського друкованого органу «Червоний прапор», був «вільним і практично необмеженим», чим доволі часто — двічі-тричі на місяць могли користуватися вищі посадовці обкому партії з дружинами, а також