Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

має бути. Ніколи тебе не існувало, моє вимріяне, моє несправжнє, присутнє лише на кількох десятках попередніх сторінок місто. Ніколи досі й ніколи опісля. Тільки зараз, тут і тепер, доки читач перебігає очима ці майже заключні рядки. Зрідка десь у майбутньому ходитимуть поодинокі туристи моїм сьогоднішнім маршрутом, гортаючи пожовтілі сторінки зачитаного видання мого роману в пом'ятій м'якій палітурці з заламаними краями, лякатимуть недоречними запитаннями простодушних перехожих на вулицях твоїх, і ті здивовано витріщатимуться у відповідь — який роман? який Шлойма Ецірван?

Це вже кінець. Кінець роману й кінець незалежному місту, оточеному місту. Західному Рівному — кінець. Стіна не впаде, вона просто щезне, розтане в вечірній імлі. Місто об'єднується, поєднується, возз'єднується. Зникають, неначе розвіюються, розчиняються в повітрі яскраво ілюміновані башти п'ятизіркових готелів готелів над містом — раз і нема їх. «Європейський-Гоф», «Театральний-Редіссон», «Холідей Інн»… Щезають ресторани й прогулянкові тераси понад Устею — весь той Гідропарк перетворюється на понуру, заболочену і кримінальну місцину. Базар побіля Стадіону залишається, але немає вже на ньому ні турків, ні китайців з в'єтнамцями — таких екзотичних, таких яскравих і незвичайних. Без них вже місто — не те. Бо кілька десятків іноземних студентів водного інституту — це лише затуркані азіати, ялові, нездатні створити обличчя міста, додати йому своїх неповторних рис. Один по одному зачиняються дорогі крамниці-бутіки, вмить перетворюючись на пересічні державні установи зі стінами, помальованими олійною фарбою нестерпно ординарних кольорів, з облупленими сходами-переходами, запльованими слиною вдячних і вдоволених відвідувачів.

Ключик підійшов до металевих дверей, увійшов до шпари легко, ніби змащений. За дверима був вузенький пенал, десь метр на метр, не більше. Нештукатурена цегла де-не-де взялась павутиною, але просто за дверима, чисто протерта, на висоті грудей чоловіка середнього зросту темніла вертикальна шпарина, облямована металом. Зі шпарини стриміла донизу, приблизно на «за двадцять п'ять сьома» металева ручка, звичайний шматок арматури з нагвинченою згори невеликою круглою ебонітовою кулькою.

Як все просто… Зараз ти лише піднімеш цю ручку, до кінця, на повний клац — і все. Який короткий зрозумілий вчинок, або «чин», як то полюбляють писати радикальні газети, поведені на чистоті граматичних форм.

Немов з висоти пташиного польоту побачив Шлойма рідне своє Рівне. Він неначе летів понад трасою, зі сходу, з боку Антополя, понад рестораном «Горинь», понад зоопарком, понад корпусами обласної лікарні, понад недолугим пальцевидним шпилем кострубатого монумента до якоїсь там річниці якоїсь там Перемоги, обставленого танками, гарматами та іншим мілітарним залізяччям, яке згори здавалося бурими земляними жабами, що посповзалися на своє жаб'яче весілля. Понад автовокзалом, друкарнею, понад перехрестям Відінська-Соборна, яка там іще Ленінська. Чи вже — Київська? Місто лежало під ним, ціле і єдине. Снували тролейбуси, автобуси й автомобілі, перехожі перебігали вулиці, людський мурашник кипів і вирував. Чверть мільйона людей, якщо не триста тисяч. Не велике й не мале, дуже середнє місто…

Письменник Шлойма Ецірван глибоко видихнув і поклав руку на чорну ебонітову кульку, яка вінчала ручку рубильника.

* * *

Надвечірнім травневим парком йшли хлопчик з дівчинкою. Точніше — хлопець з дівчиною. Йшли вони непоквапно, майже гуляючи. Йшли від центру, повз фонтан з богатирем, повз каскад водограїв, повз танцмайданчик-пательню, повз атракціони-каруселі. Дерева розпрямляли над ними своє свіже, ще липке молоде листя, не запилюжене, мошкою не поточене. Хмари пливли у небі, рожеві й легкі. Хлопчик, дивлячись дівчині у сірі-сірі очі, ритмічно похитувався й римував свого першого вірша у житті. Слова незвично перевалювалися, переливалися, зливалися, злипалися і солодко терпли на вустах: сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст чашанектаруйлайна вип'юїїдодна ценемоявина ценемоявина аледлякогожіще налитавонаущерть ущертьналитавона бувменізнакщоя зовсімінакшийія всецепізнавши втямивназавше ценевинамоя середтвоїхслів здравиційматюки середтвоїхсинів ялишодинтакий хочіневсівони бевзітамудаки духтвійненачедзвін внебоповільносплива виростеіншийсин якнавеснітрава можепротебевін знайдеінакшіслова

На місто повільно опускалися сутінки. І місто в них було було одне. Одне єдине.

— КІНЕЦЬ –

Оглавление * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *