Читати книгу - "Знайти і затримати"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У кімнаті вже сидів Махов. Медсестра тримала жінку за зап'ястя — лічила пульс.
— Сто сорок п'ять, — сказала вона. — Уже спадає. Дивіться, Даріє Савівно, може, ляжете?
— Краще я посиджу. Мені так легше… — знеможеш мовила. — А ви питайте, питайте…
— Звідкіля ви приїхали? Навіщо везли із собою стільки грошей?
— Ми приїхали з Казанівки. Вчора Терентій сторгував хату, сьогодні домовилися піти до нотаріуса оформляти документи. І ось… — Жінка міцно стулила губи, тамуючи розпач.
— З ким сторгували? Адреса власника хати? Його прізвище?. — Махов пильно дивився в обличчя жінки.
— Прізвище… адреса… — повторила пошепки. — Ніби… яблука. Є такий сорт яблук.
— Антонов? Папіров? Симиренко? — підказав Гліб.
— Ні… — Жінка похитала головою. — Якось інакше. Все вилетіло з голови.
— І адреса?
— І вулиця. Називав її Терентій, називав… — наморщила лоб. — Десь коло лиману вона. І в того чоловіка є «Волга». Він мав зустріти нас на автобусній…
Ми знову багатозначно ззирнулися з Глібом. Я відразу зрозумів хід його думок: коло пошуків власника хати звузилось, бо не дуже багато у місті вулиць, прилеглих до лиману, і не в кожного власника будинку є «Волга». Та й, Мабуть, хазяїн давав оголошення про продаж хати через обмінне бюро.
— Якої вартості куп'юри? — поцікавився Махов.
— Як це? — не зрозуміла жінка.
— По п'ять, десять, двадцять п'ять карбованців, — пояснив.
— По десять, всі по десять і трохи по двадцять п'ять. Більше п'яти тисяч папірців, замотані в газету.
— Прізвище вашого чоловіка, і де він працював?
— Заготівельником у райспоживспілці, Ричко Терентій Назарович.
— Які він мав при собі документи?
— Паспорт, військовий квиток і папірець з адресою і прізвищем того чоловіка.
— А звідкіля ваш чоловік взнав про ту хату? — запитав я.
— Вичитав на дошці оголошень.
Розповіла, що вчора чоловік пізно прийшов додому, десь близько десятої вечора; вранці вони вдвох першим автобусом вирушили з Казанівки, і в дорозі він виходив на зупинках пити пиво. Їхній син демобілізувався з армії і збирався вступати до суднобудівного інституту, тому батьки вирішили переїхати до обласного центру — все ж разом житимуть. Дарія Савівна працювала робітницею на маслозаводі, мешкала у власному будинку, годували двох кабанчиків, бичка, тримали кури, розвели бджіл — дванадцять вуликів, гарний присадибний садок, двадцять років тулили копійку до копійки.
Славно натулили, відзначив я про себе.
— …І сон мені поганий спився: зацвіла під хатою вишня, а я рихтуюся зрубати її… Ох, коли б не кляте пиво! Коли б не воно… — похитувалася жінка, і сльози струмочками текли з-під повік.
— Скільки пасків було на вашому чоловікові?
— Пасків? Один. — Вона нарешті розплющила очі, кінцем хустини витерла сльози.
Один… Безперечно, не пиво призвело до вбивства. Тут діяв зухвалий і хитрий злочинець, який, кимось зарані попереджений про приїзд Ричка, вже чекав його на автовокзалі, вислідив, убив і почепив на дверях пасок, мовляв, зайнято, щоб виграти час для втечі.
Невже власник будинку і «Волги»? Може, її не сам вчинив напад, а когось навів, намовив. Ні, він не міг передбачити, що Ричкова дружина забуде прізвище й адресу. Діяв хтось інший, тому й забрав документи. Розрахунок точний: поки. встановили б особу вбитого, вистачило б часу для втечі. Виходило, жінки вбивця не бачив. Воно й не дивно за таких обставин.
— Чоловік вам не розказував, який із себе хазяїн хати? — запитав Махов.
Дарія Савівна приклала долоню до лоба, замислилась похитуючись…
— Ніби казав… — спроквола мовила. — Еге, солідний, в окулярах. Оце і все.
— А який будинок? Скільки кімнат?
— Із силікатної цегли, під цинковою бляхою, чотири кімнати, веранда, хлів, у дворі криниця, сім соток садиби.
— А паркан? — додав я.
— Паркан?.. Не казав Терентій.
Я подумав, що за Ричком могли стежити аж із Казанівки і їхати з ним в одному автобусі. У цій події вирізьблювалась єдина чітка лінія: злочинець знав про прибуття своєї жертви. Отож, рішення пограбувати визріло у когось вчора ввечері або принаймні сьогодні вранці у місті. Стривай! А чому б не в Казанівці?
Махов оформляв протокол. Гліб зважував, аналізував здобуті відомості. І, зважаючи на його зайнятість, я запитав Ричко:
— Ви нікому не казали про купівлю будинку?
— Ні.
— А де зберігали гроші?
— Вдома.
Гліб звів на мене очі, і я зрозумів, що він збирався запитати про те ж.
— О котрій годині ви приїхали?
— П'ять хвилин на дев'яту. Терентій ще глянув на годинник, — відповіла змореним голосом.
А труп виявили о 8. 25, і аж тоді старшина повідомив. У злочинця було 10–15 хвилин і все через той пасок.
Я не покладав великої надії на перевірку у міжміських автобусах. Нападник намагався якнайшвидше втекти з місця злочину. І коли у нього є досвід, він не наважиться сісти в автобус, що з якоїсь причини міг затриматися з від'їздом. Залишалися тролейбус з маршрутом на залізничний вокзал, таксі і власна машина.
— Вам уже краще? — запитала медсестра у Ричко.
— Трохи… — Дарія Савівна приклала долоню до грудей.
А якщо злочинець викинув сумку або поклав її у свій чемодан? Викинути — навряд: великий пакунок, гроші у газеті — ненадійний сховок. Перекладати, коли в запасі лічені хвилини, — це викликати до себе підозру, потрібен спільник, щоб тримав чемодан напохваті. Так, без спільника не обійшлося. До кімнати увійшов засапаний, збуджений Яків Пазов.
— Нічого підозрілого, товаришу капітан, — доповів лейтенант. — Я навіть оглянув урни й газони навколо автовокзалу. Нема сумки, — розвів руками. — І в автобусах теж.
— Гаразд, іди в машину.
Тепер у мене зажевріла надія, що по тій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знайти і затримати», після закриття браузера.