Читати книгу - "Викривлений простір"

Хлопчик подивився на нього пильно, зосереджено, якусь мить ніби вагався, підшукуючи слова, але так нічого й не сказав, тільки багатозначно усміхнувся.

Моторошна хвилина минула.

— Пробачте, зараз ми також вийдемо, — голосно мовив Сухов.

— Розумію вас, — відповіла машина. — Бажаю успіхів.

Сухов з дитиною на руках вийшов з салону і, максимально зосереджуючись, як під час роботи в операційній, поглянув довкола. Ніде не було помітно жінки в зеленкуватому плащі. Вона ніби розчинилася, випарувалась, ніби просто наснилася. Але ж дитина… Хлопчик на руках…

— Поставте мене на землю! — владно звелів малий. — Я вмію ходити не гірше за вас.

— І що ж ми будемо робити? — мовив Сухов. — Маєш ти, хлопче, відверто кажучи… Не знаю навіть, як сказати… Маєш ти не зельми розумну матусю…

— Нормальна мама, — сказав Серафим. — То ви її не знаєте. Вона дуже втомлюється…

— …

— Ходімо, — рушив тротуаром.

— Куди? — пішов поруч Сухов.

— Погуляємо.

— Де ти живеш?

— А хіба ми поїдемо не до вас?

— …

— Ось цією вуличкою ми скоро вийдемо до чудового парку. А ти молодець! Як тебе звати?

— Мене? — розгублено перепитав Сухов.

— Тебе.

— Антон… Антон Сухов.

— Ти мені відразу сподобався. Від тебе лікарнею пахне. Ти лікар?

— Лікар…

Антон ошелешено зупинився. Ну й деньок видався! Тепле проміння сонця. Золоті крони дерев. Чисте небо. Серафим…

— Тобі справді два роки?

— Тебе дивує, що я такий розумний? Вундеркінди всі такі.

Сухову раптом нестерпно забажалося побути на самоті.

І портфель став непомірно важким…

— Мені завтра дуже рано на роботу. Операції починаються о восьмій…

— До завтра ще дожити треба, як сказала б моя мама. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Я тебе не підведу, — багатозначно прорік малий.

Хлопчик у блакитному комбінезончику дибцяв швидко. Антон ледь встигав за ним.

— В тебе є діти, Сухов?

— Двоє…

— Це добре. Я їх багато чому навчу. Хто вони — хлопчики чи дівчатка?

— Хлопчик і дівчинка.

— Ну, ти просто молодець! Цілковита гармонія… Але, бачу, ти не дуже радий нашій зустрічі, — малий глянув йому у вічі й зупинився.

Антон відчув: не слухаються ноги. Він, хірург, почувався, як на операційному столі. Він нічого не міг збагнути, навіть того, чи все це зараз відбувається насправді.

Нараз у нього з’явилося бажання якось відстати від Серафима. Власне, втекти. Вундеркінд не пропаде. Але Серафим ступив кроків два-три і, не обертаючись, голосно запитав:

— Що сталося? Чому ти зупинився? — Малий чекав, доки Сухов підійде.

Довелося знову йти поряд…

— Давай покатаємося он із тієї гірки.

— Мені… незручно, — буркнув Сухов. — Адже там самі діти.

— Байдуже. Діти теж люди. Ходімо.

Маленька кабіна пневматичного ліфта, кумедно сіпаючись, підняла їх на верхівку вежі, звідки починався до блиску відполірований дітлахами пластиконовий спуск. Він тягнувся аж до кінця парку. Сідай, відштовхуйся, і ось тебе вже понесло, закрутило у віражах, спіралях, крутих спусках і бентежних підйомах.

Коли вони (нарешті!) стали ногами на землю, Серафим уважно подивився на Антона і сказав:

— Ну, хіба було погано? Отож! Було чудово. Але, знаєш, у мене відірвався ґудзик… Подивися. — На малій долоні лежав блакитний ґудзик. — Я встиг його спіймати на льоту. Я молодець, правда ж, Сухов? У мене блискуча реакція.

— Так. Ти молодець, малий.

— Але мені зараз треба його пришити, — сказав Серафим. — У тебе часом немає голки з ниткою?

— Ні, немає. Поїхали вже до мене додому. Щось придумаємо, якось розшукаємо потім твою матусю… І голку з ниткою вдома знайдемо… В мого Вітасика канікули. А ввечері Вероніка, дружина моя, прийде, — мовив і відчув, як спиною пробігли мурашки.

— Я не можу з відірваним ґудзиком знайомитись із людьми. Давай зайдемо у будь-яку квартиру і попросимо голку з ниткою. Якщо не хочеш, то поїхали до найближчого магазину… Але краще і швидше попросити у когось. Ходімо! — Хлопчик рішуче попрямував до виходу з парку.

Антон ішов як загіпнотизований.

У під’їзді найближчого від парку будинку були сутінки. Під стелею тьмяно світила одна віолова лампа. Сухов підійшов до перших-ліпших дверей на першому поверсі, подзвонив. Але ніхто не відчинив. У сусідніх помешканнях також нікого не було вдома.

— Давай піднімемось вище, — запропонував Серафим.

Сухов слухняно підійшов до кабіни ліфта, натиснув кнопку виклику, і за мить двері прочинилися.

— На який поверх поїдемо? Давай на третій? — Сухов поглянув на малого.

— Байдуже. На будь-який поверх.

Сухов натиснув на кнопку, двері почали зачинятися, та раптом звідкись вигулькнув чоловік:

— Зачекайте мене! — крикнув і руками вхопився за стулки дверей.

Двері відразу пропустили його. Захеканий чоловік подякував:

— Спасибі. Мені на п’ятдесят восьмий поверх. — І раптом вигукнув: — Антоне! Привіт! Яким вітром?!

Сухов упізнав колишнього однокласника Василя Бора.

— Це твій малий? — запитав Василь. — Ти тут живеш?

— Ні, — усміхнувся Сухов, а що сказати далі — не знав. — Я не тут живу. І дитина це не моя. Син… моєї знайомої.

— У гості приїхав?

— Так… У гості, — мовив якомога