Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Якось тато з мамою повели мене на балет «Спляча красуня». А я, по правді, балет не дуже люблю. Хоч на льоду, хоч на сцені. На льоду там хоч щось трохи від спорту є, а на сцені так взагалі… Але не в тому річ. Я не дуже спостерігав, що там на сцені відбувається, я більше в оркестрову яму дивився. Сиділи ми в ложі, в другому ярусі, так збоку, що мені все було видно, що там у оркестровій ямі робиться. Ну, диригент паличкою махає, одні на скрипках грають, інші — хто на чому, а сидить збоку так дядечко худенький, лисий весь, я спеціально у мами бінокль узяв, щоб краще його роздивитися. Я чому ним зацікавився? Бо всі в оркестрі ділом зайняті, а він сидить згорбившись, наче куняє. Сидить і нічого не робить, не грає ні на чому. Наче випадково зайшов туди чоловік, не знає, як вибратись з тієї ями, тому й сидить. А потім я розгледів, що біля нього на вірьовочці висить такий собі металевий трикутник. Ну, ніби з товстого дроту вигнутий. Я спершу не здогадався, що цей лисий дядечко має якесь відношення до того трикутника. А потім, коли він паличкою (у нього, виявляється, і паличка в руках була, тільки я її спершу не роздивився) по тому металевому, з товстого дроту зробленому трикутнику вдарив, я здогадався, що то його інструмент. Вдарив він і… все. Знову наче задрімав. До антракту він ще тричі вдарив, я спеціально лічив. Ну, коли по правді, хай ще там кілька разів, може, я що трохи проґавив, але ж все одно. І от коли в антракті, розминаючи в пальцях сигарету, тато поспішив із ложі, я запитав маму:

— А той дядько що, теж консерваторію закінчував?

— Який? — не зрозуміла вона мене спершу.

І тоді я їй показав, і вона сказала, що, безперечно, він закінчував консерваторію. І тоді я знову запитав:

— А коли б я так?

— Що? — знову не зрозуміла вона.

— А коли б я отак сидів у оркестровій ямі?

Але не так легко збити з пантелику дорослих. Вони завжди очікують від нас якоїсь пастки. Особливо коли ми вступаємо у вік, який вони називають «переломним». Тому вона зорієнтувалася дуже швидко.

— Ну, що ж, — сказала, вона, — коли б ти закінчив консерваторію, я була б дуже рада. Але в тебе не було жодного бажання вчитися музики. Цей музикант, хоч він і не перша скрипка, потрібний в оркестрі, і його жоден скрипач не може замінити. Він обрав собі такий інструмент, він грає на ньому, він має від цього задоволення, і ми маємо задоволення.

Я згоден з мамою в тому, що не важливо, на чому грати, а головне, як грати. У нас Вітьку Конопелька поставили в центр, він грав під одинадцятим номером. І що ж? По правді, центрофорвард мав би привернути увагу до своєї гри. Але центрофорвардом Вітька виявився ніяким, зате в захисті заграв. Валентин Захарович говорив потім, що дуже важливо себе знайти. Знайдеш себе — все як слід! А коли тобі просто здаватиметься, що ти щось вмієш… Точніше — тобі подобатиметься місце, яке ти займаєш, (от хоч би й на футбольному полі), але коли на місці тому ти не граєш, то… І я хотів сказати мамі, що мене на футбольному полі теж ніяка «перша скрипка» не замінить, і ще я хотів сказати, що від моєї гри не лише я матиму задоволення, матимуть його всі, хто сидітиме на трибунах стадіону, але тут повернувся тато, приніс нам з буфету морозиво, і я ні слова не сказав ні про футбол, ні про своє покликання. Не хотів їм псувати гарний настрій вихідного дня.

По правді, мої батьки не проти того, що я граю у футбол і займаюся в дитячій спортивній школі. Вони тільки вважають, що я обрав дуже не перспективний вид спорту. Бо коли доведеться вступати до інституту, я, як футболіст, нікому не буду потрібен. Моїм батькам більше подобалось, коли б я грав, наприклад, у баскетбол. Баскетбол вони вважають «перспективним» видом спорту. Мій брат Валерка (він набагато старший від мене, йому скоро вже тридцять років) грав у баскетбол і тому зараз має вищу освіту. Коли б Валерка не мав зросту метр вісімдесят дев'ять (по правді, він завжди всім говорив, що у нього зріст — метр дев'яносто два, але він так говорив тоді, коли грав у баскетбол, тепер він не говорить, тепер йому байдуже, який у нього зріст) і коли б він не грав у баскетбол, не бачити б Валерці інституту, як своїх вух. Це я добре знаю. Валерка якось проговорився. Валерка зараз інженер-технолог. Але як по правді, то ніякий він не інженер і ніякий не технолог. Він на жодній роботі довго не затримується. То на один завод влаштується, то на інший, попрацює трохи, кидає, шукає іншу роботу.

Але найгірше те, що випадок з Валеркою ні тата, ні маму нічого не навчив. Вони і в мені бачать такого самого «інженера-технолога», як і в Валерці, і їх ні крапельки це не турбує.

А от у Вадика Іванова — зовсім інше. Він оце іде у восьмий клас, а тоді скаже: «Прощавай, школо!» Він одразу ж піде у профтехучилище. А тоді на завод. І йому батьки не перечать. А вчиться Вадька добре і коли б хотів, то вчився б ще краще. І, звичайно ж, міг би поступити в якийсь інститут, щоб мати вищу освіту, якою так марять інші батьки.

Мене насмішкувато запитують: «Що ж ти, до сивого чуба збираєшся грати у футбол?» А я їм відповідаю: «А чому ні? Ви знаєте, до скількох років грав англійський футболіст Метьюз? Він грав до п'ятдесяти років. А Лев Яшин, уславлений воротар, який стояв на воротах до сорока п'яти років, і я певен, що міг би стояти і до п'ятдесяти, і довше, коли