Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Стаючи мільйонером, Фелікс Гранде поступово втрачає всі людські почуття. Коли, розорившись, наклав на себе руки його рідний брат, паризький банкір, він тільки й спромігся сказати про приголомшеного горем племінника: «Та цей хлопець нічого не вартий, він більше вболіває за небіжчиком, ніж за грішми». На думку Гранде, Шарлю треба було сумувати лише тому, що він втратив спадщину.

Бальзакознавцями було вказано на ще одну рисочку в натурі цього скнари при його спекуляції з фондами: старий розраховує розбагатіти на півтора мільйона, але, виявляється, хитрує сам з собою, навмисно применшує свій майбутній зиск, щоб іще більше радіти, коли спекуляція приносить йому три мільйони прибутку. Розбагатівши, Фелікс Гранде прибрав до рук весь Сомюр: майже всі жителі міста — його боржники або тремтять перед його багатством.

Серед сучасної письменникові критики не раз виникали розмови про те, що образ Фелікса Гранде змальовано з такою кількістю місцевих деталей, які свідчать, що в романі «нічого не вигадано». Тому дехто їздив до Сомюра, наївно сподіваючись відшукати, живих прототипів персонажів роману.

Навіть умираючи, Фелікс Гранде залишається вірний собі. Ослаблий, не маючи сил рухатись, він змушує дочку розкладати перед ним його улюблені луїдори: милуватися ними — його єдина втіха. А коли абат, що прийшов сповідати вмираючого, простягає йому для поцілунку позолочений хрест, він останнім зусиллям намагається його вирвати…

В романі безнастанно точиться двобій між владою грошей і людяністю, а перемога останньої була дорога гуманістові Бальзаку. І дочка Гранде, Ежені, зростаючи в зачумленій домашній обстановці, лишається душевно чистою, щиросердою і доброю. Бальзак з ніжністю змальовує світлий образ дівчини, яка мужньо відстоює своє кохання до розореного Шарля, що поїхав до Ост-Індії збити собі капітал. Ежені довгі роки лишається йому вірною і твердо відмагається від різних претендентів на її руку та батькові мільйони. Дівчина високо підноситься над світом брудної корисливості. Вона могла б стати однією з визначних жінок Франції, але їй судилась інша доля. Вона приречена бути страдницею — саме в стражданнях її велич. Шарль, розбагатівши в Ост-Індії, скоро забуває її. Зробившись ділком і навіть работорговцем, він перероджується, черствіє, губить лік своїм коханкам, стає егоїстом і продажною людиною. Він ладен одружитися з дівчиною знатного роду лише тому, що вона принесе йому графський титул. Він не соромиться надіслати люб'язного листа Ежені, сповіщаючи її про свій близький шлюб, і вкладає туди чек на 8000 франків, діловито нараховуючи й проценти на ту суму, яку вона спромоглась дати йому при його від'їзді. Хоч як ображена Ежені, вона все ще любить Шарля і великодушно допомагає йому розрахуватися з півторамільйонним батьковим боргом — і який же був вражений Шарль, коли довідався, що втратив наречену з 17 мільйонами!

Ежені виходить заміж без кохання, бо їй судилось любити тільки Шарля, а після смерті чоловіка, лишившись всіма поважаною вдовою, присвячує себе добрим ділам.

Образ Ежені сповнений поетичної чарівності. А що образ її батька змальований яскравішими реалістичними барвами, то багато хто з критиків вважав за краще назвати роман іменем Фенікса Гранде.

Проте Бальзак зробив інакше, схиляючись перед величчю Людяності. Що ж це за сили, котрі допомогли скластися характеру Ежені — цілковитому запереченню всіх батькових прагнень? Це були інстинктивні сили людського опору нелюдській природі маніяка Фелікса Гранде. Це було кохання до Шарля, що цілком заполонило душу Ежені. Це були гіркі почуття, що їх зродили в серці дівчини страждання й смерть матері, замученої чоловіком-скнарою. І головне — та повсякденна моральна підтримка, яку Ежені знаходила у людей з народу — своєї служниці та Корнуайє, котрі стали найвірнішими, найближчими її друзями.

Роки після написання «Ежені Гранде» були не лише часом розквіту бальзаківського реалізму, а й періодом активної громадської діяльності письменника, досі ще мало вивченої літературознавцями, до речі, пов'язаної з рядом його творів, що теж лишаються невивченими.

1834 року Бальзак надрукував «Лист французьким письменникам XIX століття», в якому вказував, що літератори потребують піклування й підтримки з боку держави, але що буржуазна Липнева монархія, «котра так пильно стежить за машинами, хлібом, бавовником, шовком», байдужа до питань духовної культури, особливо літератури, яка тим часом підносить велич і славу Франції за рубежем.

Бальзак висловив своє обурення з приводу ряду положень кону про авторське право, схваленого Конвентом 1793 року, який перш за все обстоював права видавців, а не авторів.

Бальзак закликав до створення Товариства письменників, яке взяло б на себе захист професійних письменницьких інтересів.

Цей схвильований лист знайшов відгук у письменницькому загалі, і 1838 року було засновано Товариство письменників. У серпні 1839 р. Бальзака обрали головою Товариства, і на цьому посту в 1840 р. він написав «Літературний кодекс», надзвичайно цікавий документ в історії письменницької професії.

Положення «Кодексу» були вистраждані самим Бальзаком протягом його літературного життя, і один із сучасників влучно назвав «Кодекс» «мемуарами Бальзака в законодавчій формі». У другій половині XIX ст. більшість вимог «Кодексу», як цілком слушних і практично прийнятних, ввійшла в літературно-видавничий ужиток.

Громадська діяльність Бальзака ще більше посилила в нього презирство до буржуазної монархії, здатної, як він вважав, тільки ганьбити його батьківщину. І він, колишній легітиміст, що оплакував занепад такої шанованої ним дворянської знаті, переконавшись у небезпечній могутності нових можновладців, на зразок банкіра Нусінгена чи Фелікса Гранде, починає схилятися перед силами, здатними повалити буржуазне панування, — перед лівими республіканцями, які не раз піднімали повстання в 30-х рр. (образ Мішеля Кретьєна з другої частини «Втрачених ілюзій» та з повісті «Таємниці княгині Кадіньяк», 1839). «І єдині люди, — писав К. Маркс, — про яких він завжди говорить з неприхованим захопленням, це його найнепримиренніші політичні противники, республіканці (…), люди, які в той час (1830–1836) дійсно були представниками народних мас. В тому, що Бальзак таким чином змушений був іти проти своїх власних класових симпатій і політичних передсудів (…), в тому, що він бачив справжніх людей майбутнього там, де їх у той час тільки й можна було знайти, — в цьому я вбачаю