Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

З усього видно, що час нашого благодійника й захисника закінчується. І хоча Конституцію можна змінити і спробувати залишити нашого улюбленого Президента ще на один строк, це не гарантія того, що так вийде. Під час правління нинішнього, як ми звикли називати його, Тата нам удалося багато чого зробити і для свого бізнесу. Але так складаються обставини, що накопиченому нами капіталу нині загрожує небезпека. Тому треба зробити все, щоб після Тата до влади прийшла наша людина. Майбутній Президент України повинен розуміти наші проблеми й допомагати нам у їх розв’язанні. Але найголовніше, що має робити новий Президент, це завжди пам'ятати, хто його привів до влади. Треба поставити таку людину, яка цілком була б Підконтрольна нам, присутнім тут. Нас рівно тринадцять. Це найсильніші, найуспішніші в Україні люди. Нам під силу будь-які завдання, якщо не заважатимуть різного роду «дерьмократи».

Я думаю, що не треба попереджати про необхідність тримати у глибокій таємниці все, що тут сьогодні, та й надалі буде сказано чи зроблено. У нас достатньо сил і можливостей, щоб проконтролювати цей процес. Це — не погроза. Це — реальність. Не можна забувати ні на мить, що не лише ми такі розумні. В Україні знайдеться ще Принаймні кілька груп, які не відмовлять собі в задоволенні Поламати нам хатку, яку ми прагнемо збудувати. Наше ж завдання — розтрощити всі їхні пісочниці, чого б це нам не коштувало

Ми починаємо не з чистого аркуша. Дещо вже зроблено. Я б навіть сказав — зроблено вже немало. Ми з Миколою Яковичем і Юрієм Володимировичем порадилися й уже визначилися, кого будемо пропонувати на посаду нового Президента. Це відома в країні людина, яка вже перебуває у владі, але ще не на такому рівні, щоб можна було пропонувати публічно її кандидатуру на найвищу державну посаду. За той час, що залишився до виборів, ми з вами повинні зробити все, щоб саме ця людина стала новим Президентом України. Хто вона — ви дізнаєтеся пізніше і, маю надію, не будете проти цієї кандидатури. А зараз слово скаже шановний Юрій Володимирович.

Бойченко, на відміну від Клютова, підвівся. Присутні знали, що ці двоє людей із задоволенням перегризли б одне одному горлянки, але всі також знали правила гри під назвою «спільний бізнес» І розуміли, що обопільні інтереси зобов'язують цих правил дотримуватися. Сьогодні в цій компанії найбагатших людей в Україні сильніший і впливовіший Клютов, завтра може стати Бойченко, Назаров чи хтось інший із тих, які сидять за столом у великій красивій залі. Але нині встає все-таки Бойченко.

— Товариші, Віктор Романович усе чітко і зрозуміло пояснив. Упевнений, що всі підтримають ці, прямо скажу, грандіозні плани. Але ми прекрасно розуміємо, що для їх втілення потрібні чималі гроші. Ми люди небідні, й я навіть не сумніваюся в тому, що пожертви наші будуть адекватні тим потребам, які виникнуть під час нашої боротьби. А що це буде боротьба не на життя, а на смерть, розуміє кожен із нас. Тому ми склали список, хто яку суму повинен перерахувати на вказаний ось тут рахунок. Хто не погодиться з визначеними цифрами, прошу безпосередньо звертатися до Віктора Романовича…

Коли «великий збір» хазяїв життя закінчився, усе було «обтерто» й «обкашляно», й гості роз’їхалися, у маєтку Назарова окрім хазяїна залишилися Клютов і Бойченко. Саме ці люди й визначають, хто чим повинен займатися, розробляють стратегію і тактику боротьби, яку вони мають не лише витримати, а в якій обов’язково повинні перемогти. Саме ця трійця найкраще уявляла реалії подальшого розвитку української політики й економіки, а головне — чітко розуміла перспективи свого майбутнього в разі поразки. Перспективи, що чекають в Україні кожного, хто програє в цій боротьбі. Тобто питання завжди стоїть так: або ти перемагаєш і отримуєш усе, або тебе просто знищують. Знищують твій бізнес, знищують твоє політичне майбутнє, іноді не залишаючи тобі навіть найголовнішого в твоєму житті — самого життя.

В Україні 1990-х років серед заможних людей, особливо серед дуже заможних, було модним усі важливі й таємні справи обговорювати в лазнях чи саунах. У Назарова була мало не найрозкішніша сауна на всю країну. Особиста охорона олігарха ретельно слідкувала за тим, щоб, не дай Боже, хтось зі сторонніх не потрапив у приміщення й не поставив там якихось «жучків». Натомість лише сам Назаров і ще кілька осіб з його власної служби безпеки знали, що сауна обладнана апаратурою, яка дає змогу і підслуховувати, і підглядати, і записувати все, що в ній відбувається. І не тільки в ній. Такою апаратурою нашпиговані майже всі приміщення будинку.

— Прекрасний парок, — Клютов налив у склянку квасу, який виготовляли в маєтку Назарова домашні куховари, випив залпом до дна. — Тепер можна й поговорити. Юрку, розкажи нам з Миколою Яковичем, як там справи з нашими колишніми опонентами, а тепер, як нині модно говорити, «запеклими друзями».

Бойченко був не лише ровесником і земляком Клютова. Вони пов’язані один з одним ще з часів першого поділу власності в Україні, коли на початку 1990-х провели ваучеризацію державного майна. Тоді в Донбасі йшла справжня війна між бандитськими угрупованнями за сфери впливу і засоби отримання прибутків. Якби Клютов і Бойченко вчасно не зрозуміли, що, тільки об’єднавши зусилля, можна вийти переможцями в тій кривавій бойні, яку вчинили колишні комсомолята і справжні донедавна урки, то навряд чи хтось із них тепер сидів би отут і бавився після крутої пари духмяним кваском.

— Як вам, шановні мої друзі, уже відомо, нам вдалося взяти під своє крило потужну організацію, яка спочатку діяла самостійно й куди входили колишні кадебісти, в основному — вихідці зі східних областей. Там з десяток відомих вам генералів і кілька полковників. Спочатку вони створили були громадську організацію, начебто для «надання допомоги правоохоронним органам у боротьбі за державну безпеку». У ній було чимало технарів — колишніх отушників, тобто працівників оперативно-технічного управління, які потрапили під скорочення або яких вигнали при зміні влади.

— В ОТУ завжди набирали хлопців