Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Річ у тім, що це, мабуть, і діяч, але діяч, що не визначився. Утім, дивно б вимагати в такий час, як наш, від людей ясності. Одне, мабуть, досить безсумнівно: це людина чудна, навіть дивак. Але чудність і дивацтво радше шкодять, ніж надають право на увагу, особливо коли усі прагнуть до того, щоб об'єднати частковості й знайти хоч щось путнє для всіх у загальній нетямі. Дивак же в більшості випадків частковість і узагальнення. Чи не так?

Ось якщо ви не погодитеся з цією останньою тезою і відповісте: «Не так» або «Не завжди так», то я, мабуть, і підбадьорюся духом щодо значення героя мого Олексія Федоровича. Тому що не тільки дивак «не завжди» частковість і узагальнення, а навпаки, буває так, що саме він, мабуть, і носить у собі іноді серцевину цілого, а інші люди його епохи — усі, яким-небудь напливним вітром, на певний час чомусь від нього відірвалися…

Теплого вересневого дня першого року нового тисячоліття селом Вороньки, що за три десятки кілометрів від Києва, одна за одною на великій швидкості промчали круті іномарки.

Велике українське село, жителі якого звикли спостерігати за тим, як тихими літніми вечорами правічне сонце сідає за очерети мальовничих заводей Дніпра, нині позбавлене цього чудового видовища. Бо на околиці села, за яку завжди й ховалася розплавлена куля, наче казкові палаци, виросли височезні будинки, огороджені гранітними мурами, оторочені металевими піками й різними мистецьки зробленими кованими візерунками.

Біля одного з них кавалькада з «Мерседесів», ВМW, «Лексусів» і «Ауді» зупинилася. У відчинені ворота в’їхали по черзі спочатку чорний «Мерс» хазяїна Донбасу Віктора Романовича Клютова, а потім уже респектабельні й статечні авто інших поважних людей.

На подвір’я — просторе, чудово оформлене чорною бруківкою впереміш із газонами з густою охайно стриженою травою — зустрічати гостей вийшов сам хазяїн палацу. Микола Якович Назаров, у недалекому минулому віце-прем’єр, а нині простий народний депутат, кожному, хто вилазив з автомобіля й підходив до нього, дружньо тиснув руку, обіймав, говорив кілька слів і запрошував до будинку.

У великій залі, де зібралися гості, стояло кілька столів, зсунутих один до одного так, що утворилося півколо. Присутніх розсадили по один бік загального столу: кожен із них міг одночасно бачити всіх і в разі потреби вільно спілкуватися. У центрі — Віктор Клютов, Микола Назаров та нафтогазовий магнат Юрій Володимирович Бойченко. Решта гостей, яких налічувалося з десяток, розмістилася довільно, або, точніше, за інтересами. І хоча багатьом із присутніх, які не бачилися давненько, було про що поговорити, усі мовчки чекали. Бо знали — зібрали їх сьогодні не лише посидіти за багатим столом і погомоніти. Тут і зараз вирішуватиметься щось серйозне і таке, чого відкладати в довгу шухляду аж ніяк не можна.

— Дорогі гості, — Микола Якович Назаров, шістдесятилітній сухорлявий чоловік, підвівся, — знаю, що дехто з вас подолав не одну сотню кілометрів, доки добрався сюди. Та й узагалі — уже час вечеряти. Усе це ми в обов’язковому порядку зробимо: і по чарці вип’ємо, і гарно закусимо. Але нині справа вимагає тверезого розуму й доброї пам’яті. — Назаров обвів присутніх цупким поглядом, наче ще раз хотів пересвідчитися в тому, чи всі з них гідні почути те, що нині має тут прозвучати. — Говоритиме всіма нами глибоко шанований Віктор Романович Клютов.

Середнього зросту чоловік років сорока п’яти із блондинистою й навіть трішки рудуватою густою шевелюрою, що сидів біля Назарова, подивився в бік людини, яку всі присутні добре

знали. Керівник внутрішньої служби безпеки відомого в Україні й за її межами бізнесмена Клютова і за сумісництвом його особистий охоронець Валентин Кувалдін, якого позаочі небезпідставно всі називали «Кувалда», розумів свого шефа без слів. Він жестом показав на двері, і вся обслуга вмить щезла. У залі залишилися тільки ті, які сиділи за столом. Біля дверей з очужілим поглядом, наче те, що відбувається в приміщенні, зовсім його не стосується, стояв Кувалдін.

Клютов, не підводячись і не дивлячись на присутніх, наче звертаючись до когось невідомого, повільно заговорив…

— Ми знаємо одне одного давно, майже всі присутні пройшли ту саму школу життя — райком-обком комсомолу, різні посади в партійних органах. Зрештою, доля підкидала нам ті самі випробовування й після того, як Україна стала самостійною. Ми не розгубилися, досвід роботи з масами дав нам можливість посісти свою нішу в суспільстві, змінив наші підходи не лише до понять дружби і комсомольської взаємовиручки, а й сприяв тому, що ми тепер впливаємо на сам хід історії розвитку нашої рідної України. І хай там що кажуть про наші статки, оббріхують і звинувачують у не зовсім законних методах ведення бізнесу, ми з вами прекрасно розуміємо, що на нас лежить величезна відповідальність перед українським народом, перед Українською державою за їхнє й наше майбутнє. Кожен, хто сидить у цій залі, не менший патріот, ніж ті, хто бігає вулицями з жовто-синіми прапорами і де треба й не треба репетує «Ще не вмерла в Україні…». Ми свій патріотизм виявляємо в розбудові економіки, у зведенні нових підприємств, стадіонів, культурних центрів, у створенні нових робочих місць.