Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

У численних ренесансних і барокових памфлетах голландці виступають неодмінно як скнари, скупії, одержимі жадобою власності. Однак справжнє багатство тут рідкість. Воно є уділом майже винятково верстви регентів, тобто тих, хто традиційно посідали найвищі державні та провінційні посади. Кальвіністська Церква не пропагує загального убозтва, вона виступає лише проти пишності в уборах, застольних утіхах і блиску екіпажів. На щастя, існувала також низка способів полегшити муки сумління, обтяженого надміром минущих благ, скажімо, шляхом заснування притулків для убогих дітей і старих, завдяки чому постала «соціальна система», яка не має рівних у світі.

Гроші могли бути приводом для гордощів. Поштивий купець Ісаак Лемер промовчав у цвинтарній епітафії про власні цноти та добрі вчинки, натомість згадав, — що може здаватися не надто патетичним як на голос із могили, — про багатство, яке залишив: 150 000 гульденів.

А тепер їдемо на північ, але моря не видно, його заступає кільканадцятиметровий вал піщаного кольору. Внизу, впродовж багатьох кілометрів нечуваний рух, — вантажні авто, бульдозери, люди виглядають так, наче закладають фундамент під Вавилонську вежу. По суті, це піднятий і осушений із дна морського польдер, новий шматок землі, на якому через рік виростуть будинки, з’являться родюча лука та величаві корови.

Голландія є молодою країною, звісно у геологічному масштабі (делювій), і була насправді дельтою, могутньою сумішшю стихій землі й води — Шельди, Рейну і Маасу. Старі мапи наочно показують, як море невблаганно вдирається вглиб суходолу, потужним ударом із півночі, а також від західної провінції Зеландії та Голландії.

У листі до Жермени де Сталь Бенжамен Констан писав: «Цей відважний народ із усім, чим володіє, живе на вулкані, лавою якого є вода». У цьому немає і слова перебільшення. Можна сказати, що у своїй історії Голландія втратила внаслідок повеней більше людей, аніж у всіх війнах. І навіть враховуючи схильність старих хроністів до перебільшень, баланс похмурий. Велика північна затока Зьойдер-Зе постала внаслідок стихійного лиха, забравши 50 000 людських істот. У XIII столітті зареєстровано тридцять п’ять повеней. Можна мало не безконечно продовжувати реєстр цих цвинтарів без надгробків. Вода атакувала також великі міста: Гарлем, Амстердам, Лейден. Коли кільце замкнулося навколо Дордрехта у 1421 році, з вежі було видно тільки водяну пустелю без жодної живої душі.

Систематична боротьба з лихом повеней почалася на межі XVI та XVII століть, і була вона плодом зусиль чудових ремісників, досконалих інженерів, не рахуючи доморощених геніїв. До них, без сумніву, належав Ян Легватер. Завдяки своїм працям він здобув дещо перебільшене прізвисько голландського Леонардо да Вінчі. Діапазон його інтересів був воістину ренесансним — він збудував ратушу в Де Рейпі, займався скульптурою та малярством, а його вироби з металу, дерева, слонової кості втішалися великим успіхом. Окрім звичайних, він конструював і дзиґарі з музикою, а також величезну кількість машин для осушування ґрунту.

Легватер гадав, що певна домішка чорнокнижництва і таємничості зовсім не зашкодить, а навпаки, допоможе справжній науці. Тому він організовував покази, куди запрошував елітарну публіку. У Франції, в присутності Моріса, князя Насау, він продемонстрував машину у формі дзвону, і в отій машині дав себе втопити. Під водою він написав запозичений із Біблії псалом, підкріпив тіло кількома грушками і з’явився на очі двору цілий, здоровий та сповнений сил.

Через кілька днів я освоївся з думкою, що не побачу мотивів, які малювали голландські майстри «золотого віку», а прецінь в Італії вистачить визирнути з вікна потягу, щоб перед очима промайнув фрагмент із Белліні чи увічнене багато століть тому небо Умбрії. Натомість я отримав у Голландії найбільшу колекцію краєвидів у рамах. За провідну зорю служив фламандець Патінір, який творив у XVI столітті, майстер просторів, будованих із прямокутних площин і коричнево-зелено-голубих перспектив. А відтак прибували інші, мінялися плеяди та ієрархії. Два казкові маньєристи Конінґсло і Сегерс, простодушний Аверкамп, Кейп, маляр апофеозу парнокопитних — Поттер, Гобема, де Момпер, — ось лише найближчі мені пейзажисти.

Здобуті в школі знання, а як відомо, це лантух слушних речей та аподиктичних ідіотизмів, переконали було мене у тому, що найвидатнішим малярем краєвиду є Якоб ван Рейсдал. «Наприкінці XVII ст., в епоху спеціалізації малярів у певних тематичних ґатунках, цей пейзажист із непересічними знаннями та індивідуальністю, з ненаситною цікавістю, незрівнянно увічнив у своїх творах притаманний для голландського краєвиду нерозривний зв’язок води, землі й неба. Ніхто, крім нього, не зумів так зворушливо показати взаємну гармонію атмосферних умов і кшталту хмар».

Ця радше натхненна, ніж зрозуміла тирада відомого ученого підносить Рейсдала до ранги херувимів. В устах блискучого, проте нестриманого мистецтвознавця маляр перетворився на архангела. Я багато років залишався вірним йому і шанував його епічні образи: спокійні, мальовані з перспективи дюн, на яких видніють розлогі луки, на них — смуги біленого полотна, а на горизонті — поштиве місто Гарлем із потужною церквою св. Бавона і виблискуючими на сонці крилами вітряків. Над усім цим — велетенське небо (його пропорція до суходолу становить один до чотирьох). У цьому Рейсдалі я кохався завше, але провідником старою провінційною Голландією обрав Яна ван Гоєна.

Хотів би ще сказати, чому мої почуття до Рейсдала охололи. Отож, це трапилося тоді, коли в його полотна вступив дух, і все стало одухотвореним, — кожен листок, кожна зламана галузка, кожна крапля води. Природа ділила з нами наші вагання і страждання, проминання і смерть. Для мене ж найкращою є та природа, котра не співчуває нам, — холодний світ в іншому світі.

Три великі низинні ріки, їхні притоки, тисячі річечок і струмочків, велика водна заплава, яку називають Гарлемським морем, — усе це створило зручні умови для комунікації. Часто поряд із каналами прокладали биті шляхи, затінені деревами, — з Делфта до Гааги, з Лейдена до Амстердама, — вони викликали загальне визнання, ними пишалися. Вільям Темпл, багатолітній англійський посол у Гаазі, стверджував, що