Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

Ситуація мінялася разом із порами року. Публічний диліжанс, запроваджений у середині XVII століття, на чотирьох колесах, але без ресор, причинявся до нестерпної трясці мандрівників, а весь запряг збивав за собою хмари куряви, якою вкривав усе навколо. Генеральні Штати нав’язали екіпажам норму відстані між колесами, що було дуже слушно, а також зміцнили шляхову поліцію, зокрема у лісистих теренах. Розбишак, спійманих на гарячому, карали на місці без суду і слідства. Гюйгенс, державний діяч, гуманіст, поет і вразлива людина, не любив марнувати часу навіть у подорожі. Їдучи вздовж узбережжя Рейну, він нарахував на несповна двадцятикілометровій трасі імпозантне число у п'ятдесят шибениць, чим залишив свій слід у статистиці викривальності злочинів.

Гарба скрипить, тріщить, важко піднімаючись на невисокий горбок, — світло тепер уже медове, — ще один поворот, зліва купина беріз, низько нахилених над водами каналу, важкими від брунату й тінистої зелені, запах мулу й гниючих стовбурів дерев. Праворуч те, що при великій фантазії можна назвати господарством: будинок, від стін якого відпадає тиньк, дах — столітня мапа буревіїв, цегляний високий комин, наче вежа, що відбиває останню атаку. Яка це країна? Чия дільниця? Яке ім’я її володаря?

Вибираючись у дорогу разом із моїм улюбленим пейзажистом Яном ван Гойєном, я не був певен, чи ми поїдемо твердю земною, а чи дорогою уяви. Ван Гойєн намалював низку так званих «сільських вуличок»; одну ми спробували описати. Схема цих композицій проста, починаючи від дна образу: вузький канал, піщана, роз’їжджена дорога, повітка чи щось, що колись було будинком, а тепер це мальовнича руїна, пара рахітичних деревець і геральдичний знак убозтва — коза.

Усе це породжує численні знаки запитання. Звідкіля брались у заможній Голландії аматори подібної тематики? Чи були абиде у цій країні подібні завулки нужди, в чому твердо переконав мене мій провідник Ян ван Гойєн магією свого мистецтва? Де існують справжня Троя і Ялова земля Еліота?

Дорога крізь село, пором, який пливе річкою, хата серед дюн, кучми дерев і копиці сіна, подорожні, які чекають на перевіз, — ось типові мотиви образів ван Гойєна. Це полотна без анекдотів, із вільною композицією, вутлі, зі слабким пульсом, нервовим рисунком, вони швидко запам’ятовуються, око засвоює їх без опору, і вони довго залишаються на його сітківці. Коли я вперше побачив образ ван Гойєна, у мене було таке відчуття, що я довго чекав власне на цього маляра, що він заповнив давно відчутний брак у моєму музеї уяви, а водночас це супроводжувалось ірраціональним переконанням, що я добре і давно його знаю. Звідки черпав ван Гойєн мотиви для своїх полотен? Інколи це неважко встановити, засновуючись на зображених фрагментах архітектури.

На великому образі, який зберігається у віденському Музеї історії мистецтва, ми без труднощів упізнаємо церкви й вежі Дордрехта понад великою, сірою водою, потятою на регулярні, наче орнамент, хвилі у вигляді півмісяців. Але на чудовому образі з мюнхенської Пінакотеки, Краєвиді Лейдена, маляр переніс церкву св. Панкратія поза місто, розмістив її на півострові, з двох боків оточив рікою, і стара майстерна готика панує тут над групкою рибалок, пастухів і корів на іншому березі вигаданого краєвиду. Найчастіше топографія його праць неясна: десь за дюною, над якоюсь рікою, біля повороту дороги, певного вечора… Казали, що майстер тримає у робітні найдешевші, які тільки можна собі уявити, елементарні реквізити: глину, цеглу, вапно, шматки тиньку, пісок, солому, і з цих решток, відкинутих світом, творить нові світи.

У середній період своєї творчості ван Гойєн малює низку чудових монохроматичних творів із домінантою бістру, сепії, важкої зелені. То не голландці вигадали метод малювання образу одним кольором, натомість саме вони надали йому чарівності й природності, адже монохромія є влучним скороченням видимої реальності, схопленням блиску й атмосфери (синя паволока за мить перед бурею, важке від лінивого золота світло літнього пополудня).

Той великий маляр фатально розпорядився власним талантом. Гойєн був цінованим і плідним митцем, але той факт, що він сам продавав власні образи за жебрачу ціну від 5 до 25 гульденів, перекреслював шанси на серйозну кар’єру. Ніхто з тих, хто себе шанував, хіба що у вимушеній ситуації, не продавав своїх полотен за ціну, тільки трохи вищу від собівартості.

Навчатися фахові він починає дуже рано, вже десятилітнім хлопцем; п’ять разів міняє своїх майстрів, аби врешті потрапити до робітні не набагато від себе старшого Есаяса ван де Вельде, автора чудових, наче промитих дощем краєвидів.

Гойєн не оселяється в жодному певному місці, веде радше циганський спосіб життя. Він мандрує Німеччиною та Англією, звідки привозить теки начерків. Його рисунки бистрі, імпресіоністичні, позбавлені подробиць, виконані наче єдиним рухом олівця, якого не відривають від картки паперу; він завжди віддавав перевагу вузькій палітрі споріднених кольорів, аніж побудові образу на багатьох контрастах, і в цьому сенсі до кінця залишився монохроматичним малярем.

Коли йому було близько сорока п’яти років, він оселився в Гаазі, що аж ніяк не означало матеріальної стабільності. Отож він хапався за все.

Задумів йому ніколи не бракувало. Він торгував образами колег, організовував аукціони, спекулював будинками та рільничими ґрунтами, а також нещасними тюльпанами.

Наслідком цих комерційних кульбітів стало двократне банкрутство і смерть у боргах. Злостиві сучасники казали, що єдиною його вдалою оборудкою була матримоніальна: він видав свою дочку заміж за беручкого й заможного власника постоялого двору — маляра Яна Стена.

Що проступає з туману й дощу, що відбивається в краплі води? Річковий краєвид Яна ван Гойєна у музеї Далем. Образ цей такий маленький, що його можна прикрити рукою, але це не нотатка, начерк чи ескіз до більшого твору. Це повнокровний образ, самостійний, із простою, наче акорд, композицією. Посеред сірості неба й землі виринають зарості лози, пальчикове листя якої намальоване соковитою, темною зеленню; інколи посеред цих хащ — малий акцент жовтизни. Образ не висить на стіні. Цей клаптик світла вміщено у пласкій вітрині, щоб йому вклонитися.