Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

Це виглядає так, ніби містечко спіткала епідемія, але всю драму старанно приховали, а жертв сховали за облудні декорації ідилічної безтурботності. Величезна кількість крамниць із антикваріатом; їхні вітрини у лагідному світлі сутінків, на схилі дня, виглядають по-цвинтарному, як великі натюрморти.

Ціпок зі срібною голівкою крутить романс із віялом.

Освітлений бурштиновим світлом майдан із ратушею. Споруда гарна, відшліфована у деталях, а водночас міцна, широко посаджена на землі, свідчення минулої величі. На фронтоні — низка скульптур у нішах, портрети райців, бургомістрів, благодійників локальної історії.

Під час нічної блуканини я натрапив на потужний будинок, кремезний, гладкий — скульптура бога без обличчя. Він виринає з ночі, подібний до скелі, що виростає з моря. Жоден промінь світла не долинав сюди. Темний силует праматерії на тлі нічної чернені.

Напад відчуження, проте лагідний, він трапляється в більшості людей, які потрапили у чужі краї. Відчуття іншості світу, певність, наче все, що навколо діється, не лічиться зі мною самим, що я зайвий, відринутий, ба навіть смішний із тим гротескним наміром оглядання старої церковної вежі.

У стані відчуженості погляд швидко реагує на найбанальніші предмети та події, що для практичного ока наче й не існують. Я дивуюся кольорові поштових скриньок, трамваїв, різним кшталтам мідних клямок, калаталам біля дверей, завше карколомно закрученим сходам, дерев’яним віконницям, поверхню яких перетинають дві прямі схрещені лінії — велике «X», а чотири поля цього великого «X» заповнені на зміну чорною й білою, білою й червоною фарбами.

Знаю, занадто багато часу я згаяв, слухаючи мальовану катеринку, величезну, мов циганський віз, а також на сходах пошти, де стояв, спостерігаючи за зеленою машиною, яка виїхала з вулиці і, пустивши в рух круглі щітки, уміщені знизу, збила хмару куряви, що може й не є ідеальним способом чищення міста, зате є серйозним попередженням, що куряву тут ніколи не залишать у спокої.

Дрібні випадки, малі, вуличні уламки дійсності.

Бувало й так, що мої мандрівки без плану приносили негадану користь. Біненгоф, тобто внутрішнє подвір’я, здавна був моїм улюбленим архітектурним комплексом у центрі Гааги. Оточений Сажалкою, майже тихий пізнього пополудня. Як каже мій маестро Фроментен: «Це місце дуже самотнє і не позбавлене меланхолії, зокрема, коли приходиш сюди о цій порі, коли ти чужинець і коли радісні літа вже не супроводжують людину. Уявіть собі великий басейн, оточений холодними набережними і чорними палацами. Праворуч засаджений деревами й порожній променад, ліворуч виростає з води Біненгоф із цегляним фасадом, вкритими шифером дахами, із похмурим виразом, фізіономією з іншого століття, а радше з усіх століть, сповнений трагічних спогадів, він криє в собі якийсь настрій, притаманний місцям, де історія зоставила слід. […] Точні, але безбарвні відбитки лягають на гладь сплячої води з цією дещо мертвотною незворушністю спогадів, які давнє життя залишає у згасаючій пам’яті».

Романтичний пан Фроментен снує далі міркування про піднесені речі — історію, красу, славу, натомість я усією силою духу припапав до цегли. Ще ніколи цей гранчастий предмет не будив у мені такого захоплення й лихоманки пізнання.

Западали сутінки. Згасала остання терпка жовтизна, єгипетська жовтизна, кіновар ставала сірою та крихкою, тьмяніли останні феєрверки дня. І враз настала несподівана пауза, короткотривала перерва в мороку, наче хтось відчинив поспіхом двері зі світлої кімнати до темної. Це трапилося, коли я сів на лавці, за кільканадцять метрів від тильної стіни Рідерзалу, тобто лицарської зали. Вперше я зазнав такого враження, що готична стіна була наче тканина — прямовисна, напнута, без оздоб, густо ткана, з грубим пітканням і вузькою, мотузковою, ледь поплутаною основою. Діапазон барв міститься між вохрою та умброю з додатком капраку. Не всі цеглини однорідні за колоритом. Інколи з’являється половий колір, наче в недопеченої булки, чи колір свіжої роздушеної вишні; а то знову таємничий фіолет, вкритий глазур’ю. Навчений лицарською залою, я почав цінувати стару, теплу, близьку землі цеглу.

Під час щоденного топтання вуличного бруку та музейного паркету мене не покидала тривожна думка, що мандрівки виявляться безплідними, якщо мені не вдасться потрапити до інтеріору — нутра Голландії, не діткнутого людською рукою, тотожного тому, на який дивився мій колективний герой: голландський міщанин XVII століття — так, щоби ми почали існувати у тій самій рамі, на тлі одвічного краєвиду.

Пропозиції туристичних бюро були банальними й позбавленими фантазії. Розклади руху автобусних агентств позбавлені смаку, наче обіди у вокзальних ресторанах.

Отож, я чекав на чистий випадок, і той випадок трапився мені під спокусливим ім’ям долини ріки Лек.

Долина ця ночвоподібна і така зелена — чорно-зелена, фіолетово-зелена, що все насичується цим густим, вологим кольором, тільки ріка Ейсель зберегла свій попелястий колір, наче штандарт суверенності, перш ніж розчинитися в безмірі інших вод.

Ліворуч від дороги, яка веде до Роттердама, стадо нерухомих вітряків. Тільки цей краєвид я забрав у дорогу мов талісман.

Отож, я в Голландії — королівстві речей, великому князівстві предметів. Голландською schoon означає красивий і чистий водночас, так, наче охайність піднесена була до ранги цноти. Щодня від раннього ранку над усією країною лунає псалом прання, відбілювання, замітання, витрушування пилюки, полірування. Те, що зникло з поверхні землі (але не з пам’яті), те, що захистили шанці горищ, міститься тепер у п’яти регіональних музеях із назвами, наче з казки, — Еде, Апельдорн, Лівелде, Марсум, Гелмонд. Там є столітні млинки до кави, гасові лампи, апарати для осушування боліт та іригації полів, весільні та буденні черевички, інструкції шліфування діамантів і кування гарпуна, моделі крамниць колоніальних товарів, кравецьких майстерень, цукерень, рецепти на випічку та святкові тістечка, гравюра, яка представляє величезну акулу на морському пляжі та три зловісні метеори.

Я запитував себе, чому саме в цій країні з