Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Добрий вечір! Баба вам молока передали… — і вибігла.

Була вона в тому віці, коли соромляться чужих людей. Зрештою, у селі діти не такі відважні. Гарна дитина. Схожа на всіх тих дівчаток, котрі рано стають дорослими, рано виходять заміж, швидко старіються — і все це через Роботу.

Він повернувся сюди по своїй волі. Так чинив завжди. Кажуть, що гуцули славляться своїм гонором. Але й бойко слугою нікому не був і не буде. Коли схоче, може втікнути в гори, поміж ялиці й буки. Село Уріж впиралося одним кінцем в гору Ласки, з якої в ясну днину було видно місто С. і ще села вздовж Бистриці — Винники, Мокряни, Ступницю. Річка, колись обсаджена вербами, а нині безжально розрита екскаваторами, що брали гравій, здавалася потічком. Все ж кращого місця для села годі було знайти. Іван Франко, родом він із сусіднього села, назвав цей край «перлина Божа на землі».

Між двох гір текла Бистриця, і село починалося від гори Ласки. Колись двоє братів-близнюків оборали місце, де мав бути Уріж, двома волами. З того часу тут ніколи не стрічались ворожі війська.

Як перлину Божу тримав на долоні Уріж молодий і сильний Михайло, коли сходив на Ласки, старий і немічний, він бачив його з висоти орлиного лету у снах і в пам’яті. Навіть через сто років люди впізнавали, що він урізький, не американець, не волоцюга, бо ж вони не те що не мінялись чи просто тримались осібно, а мали завжди певність, що Уріж відгородить їх від найбільшої біди, і дві гори — Ласки і Підбузька — як два крила піднесуть змучену й обезвірену душу.

Старі люди не знають іронії. Діти теж. Відтинок шляху між старістю й дитинством називається пізнанням, життям, мандрами. Він звивається в кільце, центром якого є земля, вкрита лісами і травами. Ліси пахнуть смолою, трава — медом. Вони все життя вчать людей розуміння того, що спокій — це теж рух і повторення — рух. Так само слова, сказані без іронії, сказані кимось іншим тисячу чи п’ять тисяч років тому, — нові. Бути старим і дитиною дуже важко. Але так просто, господи, так просто, якби не пізнання. Десь тут криється жахлива помилка ще з сотворіння людини. Пізнанням вкорочуємо собі вічність.

Одного дня він вжахнувся власної кволості й непотрібності. Був такий слабий, що вперше не захотів заподіяти собі смерть. Життя ще не скінчилось, суті його він не зрозумів, а світ раптом став ворожим до нього. Люди з їхньою байдужістю, речі з їхньою здатністю ускладнювати все. Боже, як їх було багато. І вони звалися його домом, і він мав служити їм: доглядати, берегти. Слабке тіло не поспівало до служби. Холод підстерігав старого і вдома, і на лавці у парку, і на вулицях міста, де він жив. Як легко перетворитись у смердючий кусник плоті, вуглину, присипану попелом, напіввисхлу калюжу, що нікого не напоїть і не відживить. Викинутий за межі життя, свіфтівський безсмертний — ось ким він став. А навколо ж кожен ішов до цього через пізнання, через те, що зветься травленням, пияцтвом, хтивістю. Час деформує простір, і старі опиняються у якомусь закутку, схожому на сліпу кишку, — і звідти нема виходу, крім смерті, за якою нове життя, нові слова. Слова, слова, порятуйте мене. Я виправдаюсь вами перед людьми, а бог прочитає мене без слів. Шукати собі подібних. Ось вони — жителі останнього свого притулку. Безпритульні діти з тонким сивим волоссячком, деформованими ревматизмом і працею пальцями, вічно замерзлі, вічно ситі, бо ж і вічно голодні, дріботять розбурхлим від весняних соків ранком в їдальню, де все таке нестравне для їхніх зсохлих, зболених шлунків: синя манна каша, вчорашній оселедець з цибулею, майже несолодкий чай і хліба вдосталь. А хто дасть їм хліба, щоб заспокоїти голод серця: ласки дітей і онуків, тепла спільного дому? Серед них і він: щулиться під зміїними поглядами товстих кухарок і посудомийок; ковтає пилюку від мітли нетерплячої прибиральниці; лягає між чотирьох стін у холодну постіль і не може склепити очей, дожидаючи ранку; чи дрімає біля телевізора, грає в доміно, а у свята купує жменю цукерків «киць-киць» і пляшку вина. Коли відходить хтось із них, вони проводжають його на цвинтар, насолоджуючись значущістю моменту. Однак нестерпно бачити самі зів’ялі лиця, тьмяні очі, скулені постаті. Апендикс. Подивись у дзеркало: ти знайшов собі подібних. Іноді вас вітають піонери. Ви махаєте кволими рученятами вслід їхньому автобусу. Покинуті діти, сухі листки, старомодні валізки, напхані листами, фотокартками, вирізками з газет, спогадами та іншим мотлохом. Хай буде проклятий той, хто користується вашою беззахисністю і відводить вас у цей дім, хто сміється над вами. А ви ще побачите квіти, посіяні весною біля огорожі: чорнобривці і айстри. Він засне, вдавивши в долоню перлину, сльозу, росу і перлину водночас.

Щоб потрапити до сливового саду, треба було зійти з горба, на якому ще сплять старі яблуні й груші. За плотом жили Ковалі, або Винницькі. У чорній напіврозваленій кузні віддавна не курилося, бо Коваль постарів і не мав сили до заліза. Крута стежка з горба вела просто в болото. Віз би ним проїхав, та й у цьому не було потреби: бульбу садили пізніше. Праворуч саду тягнулися людські городи аж до млина, де вже не мололи. Люди навчились обходитись і без млина, і без кузні.

Посеред саду доживала віку яблуня білий налив. Спорохнілий стовбур впаде одного дня без вітру і грому, але він ще побачить, як зацвітуть невдовзі дві або три гілки на всохлих конарах. Він садив цю яблуню на місці, яке аж просилося до того: щоб з дороги було видно восково-білі яблука на скошеній стерні.