Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Надвечір пронизливий весняний вітер почав стихати. Чоловікові лишалося пройти ще трохи дороги, розбитої возами, а там — через місток. Аж тоді можна було сховатися між старими вербами і відняти руки від капелюха. Село лежало уздовж лівого берега річки, а від правого було ближче до лісу. На схилах пагорбів тісно тулилися хати. «Жебрацькі хати», — подумав чоловік. Ледве волік він чоботи по болоті. Річка виривалася між двох гір, і місток аж тріщав, коли вітер гнав на нього хвилі. Вода зжерла вже не один такий місток, здебільшого влітку, коли у горах по три дні падали дощі. Тому люди воліли жити ближче до бога і далі від річки.

За мостом сонце підсушило горбки і при самій землі у святому спокої цвіла мати-й-мачуха.

Уже й верби минув чоловік, віднявши руки від капелюха, а ще не здибав нікого, з ким би міг побесідувати і попроситися на ніч. На полі робити рано. Ще може землю зморозити. Чоловік перекинув торбу на друге плече. Від утоми пекло підошви. Він був уже немолодий: літ за сорок.

Незвична тиша панувала в селі, але вона зрушилася, як тільки мандрівець піднявся дорогою туди, де найбільше хат купчилося коло вкритої гонтою церковці. Гостинцем, таким самим заболоченим і занедбаним, як той шлях, яким він зрана йшов з міста С., посувалася процесія, здалеку схожа на похорон, тільки в головах не несли хреста. Люди йшли за парою сивих волів, запряжених у воза, на якому стояла труна не труна, а ніби величезна скриня із старих неструганих дощок.

Дехто з молодших глянув на чоловіка з веселою цікавістю, ніби запрошуючи до свого гурту. Той скинув капелюха і приязно вклонився. Забачивши се, дівчина з рудим розтріпаним волоссям, у латаній камізельці й синій спідниці сміло всміхнулася до нього. Можна було в неї запитати, але дівчина трималась одною рукою воза і, певно, не хотіла позбуватися того почесного місця задля розмови з чужинцем.

Чи не все село зійшлося в одній процесії. Жіночки несли немовлят, закутаних по самі вуха. Старезні діди шкутильгали з ціпками, а котрі вже не годні були самі перебрести все болото, стояли коло ворітець угрузлих по вікна хаток і проводили очима той дивний хід. Все нові люди вливались в процесію, а старшого між ними, хоча б війта у високих шкапових чоботях і чорному сурдуті, не було видно. Жінки й чоловіки виходили зі своїх обійсть з клумаками, вузликами або просто несли щось в кулаці — а що вони несли, подорожній не міг зрозуміти, бо люди швиденько підходили до воза і опускали оте щось у скриню, так не схожу на різьблені бойківські скрині, у яких дівчата тримають своє небагате віно. Згортали порожнє шмаття і з просвітленими лицями проводили віз селом. Минули й церковцю, перехрестившись на неї, і цвинтар під високими липами. Волам важко було йти, то віз підпихали. Руда дівчина йшла поруч воза, не бажаючи поступитися хоч би й старшому. Під горою село урвалось і віз опинився на нічим не примітному місці, але подорожній зрозумів, що вони вже прийшли. Найсильніші чоловіки зняли скриню і взялися забивати віко. Подорожній не міг доступитись, щоби заглянути в скриню, хоч туди, крім нього, ніхто не рвався заглядати. Його ніби й не відганяли, а так, лише заступили дорогу.

— Хлопче, — спитав подорожній малого років десяти, що приглядався до його палиці з різьбленою пташиною голівкою, — що тут діється?

— Як то що? Біду ховають! — крутнувся хлопчище.

— Кого?! — витріщився чоловік, бо, відколи жив, не бачив такого похорону.

— Біду ховаємо, прошу пана, біду! — дзвінко озвалась руда дівчина. — Ви ще давно хтіли спитати, я виділа… А вам ніхто би не сказав, бо нам не вільно говорити, поки сюди не прийдемо. Та тепер можна. Торік поховали одну біду, а за рік другої стільки набралося, що ледве віз не зломився. А той візок, прошу пана, то моє віно. А воли Стефка Карпінського… О, дивіться, дивіться!

Скриню, тепер уже домовину з бідою, спускали в яму. Знявся такий писк, лемент, ніби дітваки на пастівнику побачили вовка і тішаться, що той від них втікає. На віко посипалось груддя й каміння. Скоро могила зрівнялася з землею, і на тім усе скінчилось. Люди почали розходитись, втішені, як діти. Руда дівчина вже сідала на свого воза, а коло неї мостився Стефко Карпінський — здоровенний, як ведмідь, хлоп.

— Сідайте, пане, довеземо до роздоріжжя! — запросила дівчина.

— Дякую.

Подорожній спритно вискочив на воза і всівся на купці соломи.

— То ви, певно, раді, що поховали біду? — делікатно поцікавився він у молодят.

— Аякже! Якби щовесни не ховали, то гірших бідаків, ніж у нашім Урожі, не знайшлося б на світі. Правда, Стефцю?

— Най біда буде гірша, аби інша, — відказав Стефко Карпінський.

— Мудрий ти хлоп, Стефку. Ще якби допетрав, що мого воза і твоїх волів гріх розлучати, то на одну біду в нас з тобою було б менше. Пан, певно, знає, що то за біда?

— Здогадуюсь, — посміхнувся подорожній і глянув у сторону міста С. Сонце скотилося за ліс.

Люди їхали з міста, щоб, перевдягнувшись і перекусивши, знову кинутись до роботи, поки ще видно надворі. А дні ставали довшими, і роботи все більшало. Після оранки садили картоплю, через пару тижнів обсікали, потім підгортали.