Читати книгу - "Гірчичне зерно"

Занадто повільно їхали автобуси, не мали діла до того, що людей палила гарячка до звичної й необхідної сільської роботи, хоч за неї не платили грошей. Не один господар приїжджав з міста і працював до ночі. Хто будувався, той взагалі не знав, на якім він світі перебуває і як його руки ще не стерлися від праці.

Цвів терен у ярочках на полі, білою піною бризкав на край лісу. Цвіли по горах черешні й дикі грушки, а садами курився дим: палили торішнє листя і сміття, причісували граблями суху траву, між якої пробивалися зелені стрілочки нової. Від диму повітря ставало гірким.

Вікна в хатах були розчинені навстіж. Жінки кінчали білити і йшли до криниць по воду. Хати як одна були шальовані й пофарбовані здебільшого жовтою фарбою. Все ж побілена знадвору хата була миліша його серцю. Михайло Басараб не хотів би жити в мурованій кам’яниці. Найліпше маленька біла хатка з низькою стелею, а коло неї садочок.

Кожний, хто бачив Михайла Басараба, коли той ішов з автобуса до своєї хати, думав, що це людина, котрій лишилося жити зовсім мало. Він так з усіма приязно вітався, ніби прощався навіки. І нікого це не жахало, що от весна, а старий чоловік ось-ось віддасть богові душу і зостанеться лежати в темній сирій землі. Ні, нікому від того не ставало страшно, хіба, може, котрійсь дитині, яка боїться спати сама в темряві. Чоловік приїхав умерти на вітцівській землі — за що ж його жаліти?

За Басараба забували і вертались до господарки, а він ішов селом до рідної хати і тішився, що теж має роботу, не здогадуючись, яким його бачать люди: худим, як гак, з сірим, зболеним лицем.

Попід чужі вікна гостро стриміли кущики нарцисів, а по деревах годі було вгадати: живе їхнє гілля чи вже ніколи не потече по ньому сік. У багатьох садах світились побілені щепи. Треба й собі побілити. Хата його була ніби опеньок, ріст якого спинив мороз: маленька, непоказна, сіра. Молодий господар, певно, вирубав би старі вишні за хатою, забрав би кусень городу і, наскладавши грошей, поставив би новий цегляний дім. Місце добре, а як спуститися з горба, то майже біля річки гарний сливовий сад.

Басараба зразу обсіли клопоти: дров майже не лишилось. Чи сусіди позичали, чи їх стільки було. Ну, в садку, певно, знайдеться засохла сливка, яку можна порізати. Ключа від хати він не носив з собою. І не загубиться, і нема відчуття, що є десь твоє рідне село Уріж, в ньому хата, яку вистачило розуму не продати. Ключ лежав у шпарині над дверима, де викришилася глина, бо хата була по-бойківськи зрублена з колод, проміжок між якими заліплювався глиною і забілювався. Мала хата й призьбу, на яку вітер позносив різного сміття.

З сіней дихнуло на нього, як з пивниці. Дверей він не зачинив за собою. У хаті на столі сидів старий висхлий щур і без страху дивився на господаря очима приреченої тварини.

— Довго я тут не був, — сказав до нього чоловік. — А ти, бідако, пильнував хату. Ну, дякую…

Поки він вішав капелюха й пальто на цвяха, щур встиг скочити зі столу й сховатися. Годилось нарешті сісти й віддихатись, але Басарабові очі вже шукали роботи. Порох, павутиння… Коло вікна висіла ікона матері божої і портрет Шевченка, яким його люблять по селах: у кожусі, смушевій шапці, з сумними селянськими вусами. Гірко було дивитись. Михайло Басараб витяг з кишені білу хустину і стер пилюку. Хустка стала чорна.

Він дуже втомився. Перед ним було стільки роботи, може, не важкої, але жіночої, що радість повернення трохи пригасла. Неможлива річ — лягати спати у бруді.

Коли в печі загорівся вогонь, серце Михайла почало відтавати і нинішня ніч не видавалась уже такою похмурою. Він знайшов у сінях старе відро, обтер його шматою і пішов по воду.

— Добрий вечір! — привітався до старої жінки, що грабала за плотом торішнє листя.

— Йой, Басарабе, бігме-м вас не впізнала! Казав зять, що ви ніби приїхали, а я подумала, може, йому привиділося…

— Приїхав, Ганю.

— Та чи надовго?

— Поживу трохи.

— Може, боронь боже, вмирати зібрались?

— Ніхто не знає свого часу, Ганю. Навіть такий старий чоловік, як я.

— Роботи маємо повно. Я пришлю онуку, хай допоможе.

— Дякую, Ганю. Моя хата — моя робота. Відро хочу помити.

— Я вам чисте позичу. Ваше хіба до підлоги.

Стара притулила до плота граблі й побігла до нової жовтої хати. Чоловік набрав у відро води і став чекати. «Город з неділі можна скопати, — подумав він. — Ще не всі люди копають. Треба до пуття хату привести, побілити. То вже Ганю попрошу. Чи вмирати зібрався? Таке може сказати хіба старша жінка, звикла до біди…»

Хата його стояла, як майже всі хати в Урожі, на горбі, й Басараб міг бачити, як сідає сонце за лісом: торкнувшись темної смуги, падає за неї, тільки червоне сяйво ще якийсь час захоплює край неба.

Коли вода зігрілася, Михайло обтер мокрою шматою стіл, лавки, шайку з посудом і побічниці широкого дерев’яного ліжка, змив підлогу. Аж тоді зняв віко скрині. Там знайшлася ковдра, подушка, чиста постіль, трохи старої одежі, а на дні з десяток старих книжок і у бляшанці з-під чаю срібний мамин кульчик і низка коралів.

Ніколи не пізно вернутися додому. Не вмирати, не для того. Вмирати легше на чужині. А тут треба жити. Слава богу, силою його ніхто звідси не забере!

При свічці Басараб постелив собі спати, сипнув у горнятко з окропом пучку чаю,