Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Сержант теж не дуже полюбляв млявого і безпомічного, незважаючи на високий зріст і фізичну силу, новачка. Почувши, що в наряд з ним іде Онищенко, Пименов поморщився.

— Кому, як не вам, Пименов, виводити в життя молодого солдата. Пора вже йому служити на повну котушку. — сказав замполіт Арутюнов, від якого не сховалася мимовільна гримаса сержанта. — Від того, як пройде перша ніч на кордоні, часто залежить уся майбутня служба людини.

Певно, саме ці слова замполіта згадував сержант, раз у раз зупиняючись і прислухаючись до подиху літньої ночі. І хоч його натреноване вухо не помічало навколо нічого тривожного, — тіні від дерев, що падали на контрольно-слідову смугу, і шлях повз неї були спокійні і знайомі, як риси власного обличчя, — він не тільки сам виявляв насторожену пильність, але намагався викликати таке ж почуття у підлеглого.

А підлеглому і без того було тривожно на душі. І не темна ніч на краю своєї землі, не стіна густої, цупкої і високої, схожої на комиш, таємничої трави, не чорні намети дерев, під якими могла таїтися небезпека, наповнювали його тривогою.

Лякало інше. Те, що творилося в ньому самому.

Ще тільки перші дні, а він уже підраховує, коли закінчаться оті сімсот тридцять, котрі має пробути тут.

До цієї ночі Павло сподівався, що, коли почнеться справжня служба — дозори, патрулювання, гонитва за порушниками кордону, — він з головою порине у нові турботи і все інше забудеться.

А от, виявляється, його туга за Танею, за колишнім життям не зникає навіть у дозорі, заважаючи зосередитися, — до всього йому байдуже.

Особливо дошкуляє думка, що він, Павло Онищенко, не дуже й потрібен у цьому прикордонному напівугорському селі, що тут і без нього могли б обійтися. Вчора уважно слухав лекцію замполіта Арутюнова про дружбу соціалістичних країн, про хороших угорських хлопців, які чатують по той бік кордону, про мирну політику Радянського уряду і потепління міжнародного клімату. Та й солдати, які закінчували службу, розповідали, що на заставі давно немає серйозних порушень кордону. Хіба що заблукає якийсь п'яничка з чужого села, або спробує кум гайнути до куми на угорському боці, чи яка-небудь знахабніла спекулянтка пробиратиметься до сусідів за знаменитою ковбасою-салямі… Нащо ж його тут тримати?

Сам Павло не зміг би до ладу пояснити, чому так нелегко почалася його служба, що з ним діється. А от сержант Пименов, який встигав стежити не тільки за обстановкою на кордоні, але й за своїм товаришем, уже зрозумів його біду: в молодого солдата іще не з'явилося почуття відповідальності, не народилося того високого, надихаючого настрою душі, який виникає при думці, що за твоєю спиною Батьківщина і тобі довірено її спокій. Це почуття, властиве усім воїнам Радянської Армії, особливо загострене у прикордонників.

Якась чорна маса зірвалася з дерева і, мало не торкнувшись голови Онищенка, важко пролетіла над ним у темряву. Павло злякано відсахнувся, ледве не натиснувши на спусковий гачок автомата.

— Фазан, — тихо промовив Пименов. — Тебе ж інструктували… Розвелося їх — сила-силенна. Як у заповіднику… Тут іще собак повно, — додав. — Диких… Як закінчилася війна і встановилися кордони, у лісах та перелісках по берегах річок багато собачні блукало. Тут, поряд Тиси, і Латориця протікає, за кілька кілометрів. Якраз на стику кордонів і розходяться: Тиса в Угорщину біжить, Латориця — у Чехословаччину… Так ці бездомні собаки застряли між двома кордонами, потроху здичавіли, розплодилися — це вже не перше покоління. Дичину полюють, ховрахів, мишкують… А неподалік звалище є м'ясокомбінату. Ночами там гризуться. Сядеш у секрет, а собацюра як почне на тебе з кущів брехати — біда…

— Біда, — погодився Павло, думаючи своє: «Тільки примхливій долі знадобилося загнати мене на два роки у цей заповідник з неполоханими птахами, нетоптаними травами і здичавілими собаками…» І він раптом розсміявся.

Сміх серед нічної тиші, в дорозі, так здивував і сержанта, і самого Павла, що обоє зупинилися і подивилися один на одного.

— Ти чого?! — отямившись, буркнув Пименов. Він навіть хотів гримнути: «Знайшов місце і час реготати!» — але, глянувши на освітлене місяцем, зачудоване обличчя Онищенка, чомусь згадав свій перший вихід на кордон, перше нічне чергування і раптом відзначив, що у цього вайлуватого солдата симпатичне обличчя.

— Отак уже краще, — додав примирливо. — А то все киснеш…

Сержант перевів погляд на наручний годинник із світлим циферблатом — за місцевим часом була перша година ночі, і вони рушили далі дорогою, прокладеною повз контрольно-слідову смугу: сержант Пименов — попереду, рядовий Онищенко — за ним; кожний із своїми думками, надіями і тривогами…

У близькому селі годинники відбили першу годину ночі, на заставі — за московським часом стрілка стала на цифру «2».

Було тихо… Навколо нібито не відбулося ніяких катастроф… Але так тільки здавалося…

Група угорських туристів складалася з сімнадцяти осіб. Поки для них готували номери, туристи вечеряли в ресторані на першому поверсі.

У ряді, відведеному для іноземних гостей, було малолюдно. За третім столиком од вхідних дверей сидів ошатно зодягнений літній чоловік з нахмуреним, наче змученим, обличчям. Він нічого не їв.

За цим же столиком жінка з туристської групи знехотя колупала виделкою смажену картоплю, без апетиту ковтала її, запиваючи мінеральною водою, і весь час розглядала порожній столик навпроти.

— Як добре, що немає цієї оглушливої музики, — сказала вона сусідові. — І не дуже яскраве світло.

Чоловік нічого не відповів.

— Що з вами, Імре? — спитала жінка. — Й досі болять зуби?

— Нестерпно, — нарешті процідив похмурий угорець. — Я, мабуть, піду нагору. Пробачте, Териз, мене зараз усе дратує.

Він підвівся, шумно відсунувши крісло, і підійшов до перекладача. Щось тихо