Читати книгу - "Зброєносець Кашка"

кожного учасника турніру повинен бути зброєносець. Для малюків з шостого загону така справа — найпідходящіша. Стрільці з них нікчемні, вони й лук не натягнуть як слід, а за стрілами бігати вони Можуть. І взагалі мало яка допомога знадобиться під час турніру. Одразу й не вгадаєш. А зброєносець завжди під рукою. Скажеш, і він зробить що треба.

І ще було вирішено, що, коли стрілець переможе в турнірі, його зброєносець також вважається переможцем: славу і приз пополам.

Одне слово, чудово було придумано, і Володя нізащо не відмовився б від зброєносця, якби дали йому когось іншого. Наприклад, Мишка Зикова, відомого на весь табір семирічного забіяку з безстрашними очима. Чи он того худого малюка з подряпинами на колінах, що ніколи не заживали, і дивним прізвиськом Мавпячий Цар. Чи, зрештою, Сашка Макуріна. Він хоча й незграба, але хлопець з головою, діловитий і не скиглій.

Але дістався Володі зовсім інший зброєносець. Володя навіть його прізвища точно не знав. Голубков чи Голубєв. Чи Голубкін. Аркашка.

Повне ім'я для Аркашки виявилося, мабуть, занадто довгим. Звали його просто Кашка. Він і насправді був мов непомітна польова кашка у траві — пройдеш і не побачиш. Може, у своєму загоні, серед малюків, він і був чимось відомий, хто-зна. Але Володя на нього ніколи, не звертав уваги. Бо подивишся — і поглядові ні за що зачепитися: вигоріле волосся, стоптані сандалії, сіренькі штани на шлейках та голуба вицвіла майка. От і весь Кашка. Хоч би. якийсь значок на майку причепив, чи синець заробив, чи подряпину якусь, щоб відзнака була. Та де там йому!

По деревах він не лазив, на річку не бігав, у бійки не встрявав, у табірних концертах участі не брав. На лінійках його не хвалили й не лаяли, бо нічого з ним не траплялося. Адже це не Зиков і не Мавпячий Цар. І не Світланка Матюшова, яка одного разу заманила у табір сільського козла й нацькувала його на хлопців з третього вагону…

Тільки-но Володя побачив, якого зброєносця йому підсунули, він мало не застогнав. Побіг до Сергія і запитав:

— Нікого іншого дати не могли? Так?

— А чим тобі Кашка не подобається?

— Боже мій! — з відчаєм сказав Володя. — А чим він може подобатися? Інфузорія якась.

— Ну, не корч із себе дурня. Звичайнісінький хлопчина.

Вони стояли біля фанерного будиночка, де була піонерська кімната. Заклопотані важливими справами, пробігали мимо хлопці й дівчата з оберемками паперових прапорців, з фанерними щитами для мішеней і банками фарб.

Кілька чоловік зупинилися, щоб поспівчувати Володі.

А Кашка сидів кроків за двадцять на лавці. Сидів прямо і нерухомо, як у кіно. Дивився здалеку на Сергія і Володю. Розмови він, здається, не чув, але про щось здогадувався.

— Безпомічний він, як кролик, — тихо сказав Володя.

Сергій узяв його за плечі.

— Володю, ти зрозумій. Ніхто ж їх не призначав, цих зброєносців. Усі самі вибирали й самі домовлялися. Ну, хто винен, що тебе тоді не було?

Володя обм'як. Коли Сергій розмовляв отак просто і довірливо, сперечатися з ним було неможливо. І все-таки Володя вивільнив плечі. Він сказав зі стриманою образою:

— Я, між іншим, не гуляв. Я мішені збирав у яру. Всі стріляти закінчили й розбіглися хто куди. А мішені потрібні ще… А зброєносця мені взагалі тоді не треба. Я не пан.

— Тобі, може, й не треба… Але куди ж ти його подінеш? Думаєш, йому не образливо?

Володя зітхнув.

— Та зрозумій. Адже я не нянька, — сказав він. — Мені ж стріляти треба буде, а не ніс йому витирати.

— Ну й стрілятимеш. Не стогни передчасно. — Сергій відмахнувся і пірнув у піонерську кімнату.

— Юрко! — Володя з надією обернувся до Юрка Земцова. — Юрко, давай мінятися, га? У тебе ж Мишко Зиков. Давай, ти мені Мишка, а я тобі десять наконечників і Кашку.

Юрко спантеличено глянув на Володю.

— Мишка?..

— П'ятнадцять наконечників, — безнадійним тоном сказав Володя. — Всі з жовтої жерсті. Як золоті. Я їх для турніру беріг. Ну, сімнадцять… Га?

Ось тоді Сергій і сказав, не виходячи з піонерської кімнати:

— Работорговець! Людину міняє на якісь наконечники! Додумався…

Зараз лицарі на землі перевелися… Але в давні часи, коли на високих горах стояли кам'яні замки, коли в темних дібровах жили розбійники-шибайголови, а вчені-астрономи носили гостроконечні ковпаки зі срібними зірками, лицарів було видимо-невидимо. Брязкаючи латами, мов порожніми умивальниками, вони з'їжджалися в чистому полі, напинали шатра і влаштовували турніри.

В таборі «Синій камінь» шатер не знайшлося, але двомісні намети Сергій дістав. Їх поставили на широкій галявині, оточеній густою березиною і заростями шипшини. Дев'ятнадцять наметів утворили велике коло, а двадцятий — командорський — стояв посередині. Вийшов справжній лицарський табір: з личаними хвостами і строкатими прапорцями на дерев'яних списах біля наметів, з різнобарвними гербами на фанерних щитах, з синім стягом над головним наметом. На стягові був схожий на півмісяць лук і червона стріла.

Дві доби повинні жити у наметах ті, хто переміг у попередніх змаганнях, — дев'ятнадцять учасників заключного турніру. І їхні зброєносці. Сорок воїнів, змінюючись щогодини, будуть вночі охороняти їхній спокій і сон…

Володя крокував до наметів. Двоє вартових глянули на нього крізь прорізи картонних шоломів і схрестили списи.

— Пароль?

— Та ну вас із вашим паролем, — похмуро сказав Володя. Розвів списи в сторони і, не озираючись, пішов далі.

Вартові поглянули один на одного, зітхнули й залишилися на місці.

Свій намет Володя побачив одразу. Хтось уже подбав про нього. На тонкому довгому ратищі поряд із наметом був закріплений паперовий прапорець з Володиним гербом: жовте яблуко, пробите навиліт фіолетовою стрілою.

Але й без прапорця Володя не помилився б. Тому що біля входу сидів навпочіпки Кашка.

Він побачив свого командира й квапливо підвівся. Ніби