Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

">[7]: її маленький негідник розщіпнув своїми пальчиками так, що панночка й не зчулася. Матильда не знала, як їй вчинити: дати оголошення, що знайшла «загублену» коштовність, чи тихо покласти у свою скарбничку. Алоїз довго допитував свого сина про цю пригоду, а той плакав і просився, що більше ніколи не вийде за хвіртку.

Уночі хлопчик довго не спав і чув, як мати дорікала батькові, що віддав малого годувальниці, у якої і син, і чоловік — злочинці, а це вплинуло на малого Ґеника.

— Може, на нього вплинув і барон Альцгеймер, що обдаровував покоївок перлами зі скарбнички старої матері?

— Бидло! — лайнулася Матильда і зіскочила з ліжка.

Чи це Алоїз її зіштовхнув?

Уранці свічада завісили чорним. Алоїза звинуватили в убивстві дружини. Малий Ґеньо щез, прихопивши дрібні материні коштовності: низку пожовклих перлів, перстеник із фальшивим діамантом, золотий хрестик з ланцюжком і ... бронзулетку, добуту своїми хитрими рухливими пальчиками.

За ним ніхто й не бідкався, хіба що співчутливо позітхали Матильдині подруги, та ніхто не кинувся взяти сироту на виховання. А годувальниця потішилася, бо тепер мала ще одного пастушка.

— Прибіг до мене, сирітка. Най жиє! Де троє — там і четвертий, — казала вона сусідам.

На той час її чоловік уже вдруге опинився у криміналі, старший син пішов кудись на заробітки, а донька — за покоївку до Альцгеймера-сина. Можна сказати, що Ґеньо не випав із свого оточення.

3.

 еткий хлопчик призвичаївся до життя у передмісті, що було село селом, хоча неподалік пишався великими вікнами і заломами даху маєток звироднілого австріяка. Зі своїм молочним братом Міськом Ґеньо раз по раз просовував голову крізь густий живопліт і зазирав на дівчинку, що полювала на метеликів прозорим каптуриком, причепленим до патичка. З неї не спускала ока кощава бабця в довгій брунатній сукні: вона сиділа у плетеному кріслі під парасолькою та вигукувала скрипучим голосом:

— Лінкст, майн лібе медхен! Вундербар![8] Можна подумати, без її команди та сама б не здогадалася скакати то ліворуч, то праворуч, щоб упіймати дурненьку одноденку.

Та не думайте, що з такого раннього віку Ґеньо надумався упадати за жіноцтвом. Все було просто, як рейки на колєї: на шийці в цієї безтурботної медхен висів блискучий ланцюжок з кругленьким годинничком. Видно було: дівчинка сама ще не звикла до цієї дорослої іграшки, тому часто зупинялася, брала її пальчиками і гукала своїй прив'яленій літами наглядачці:

— Фюнф мінутен, гросмама![9]

Спритні хлопчаки мізкували, як поцупити ту сяйливу забавку у патичкуватої панночки, що, певно, мала і в голові метелики, бо з кожним вдалим змахом каптурика верещала, ніби її хтось щипав за сідниці. Вискочити із-за живоплоту і напасти — наразити себе на небезпеку. І тоді вони змовилися...

Ґеньова годувальниця тричі на тиждень носила панам сметанку. Вона ставила у кошик полив'яні збанки і накривала чистим рушником. Сама ж вдягалася у міщанську сукню, добуту донькою у старої Альцгеймерки, пов'язувала голову шовковою хусткою, а на ноги взувала кімнатні капці покійного Альцгеймера — їх не було видно з-під довгого подолу.

— Мамо, візьміть і нас з Ґеньом до маєтку, ми будемо чемними! — попросився Місько, коли жінка поралася біля печі.

— Куди вам — шмаркатим! В таких лахах до панства й на поріг не пустять!

— Так дістаньте зі скрині...

Годувальниця скосила оком на скривлене личко сина і зм'якла...

У її скрині й справді лежало два однакові мундирчики, з яких ще двадцять літ тому повиростали сини уже згаданих Альцгеймерів, дві батистові сорочечки з пожовтілими комірниками та манжетками, а також вузенькі штанці. Звісно, покоївка тягла до матері все, що призначалося бідним або в сміттярку.

... Того дня жінка гордо зайшла на подвір'я маєтку з двома хлопчиками — умитими, причесаними і тихими. Від їхнього вбрання заносило духом злежалої одежі, але він не дотягся до ніздрів пильної гросмами. Знуджена одноманітними іграми онука з цікавістю приглядалася до чистеньких селюків. Ось вона вже й просить бабцю, щоб ті лишилися на годинку. Дівчинка забула про своїх метеликів, коли побачила, як пружно один з хлопчаків став на руки і перекинувся «містком». А другий перекотився через голову і скочив на рівні ноги! Вона плескала в долоні і сміялася, ніби дивилася циркову виставу.

— Давай і ти! — запропонував Ґеньо.

Дівчинка знизала плечима, бо не зрозуміла абориґенської мови.

— Дивись — це просто!

І хлопчик знову став на руки, перегнувся й застиг.

Дивно, що бабця ні разу не вигукнула. Певно, не відчувала ніякої небезпеки. Її вихована онука наважилася повторити гімнастичні вправи двох своїх ровесників. Вона з розгону стала на руки і підняла вгору ніжки в білих мережаних