Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1"

— Та то дитина! — аж розгнівалася Маґда.

— Діти, пані адвокатова, мають звичку виростати, — з докором в голосі промовив Маґдебурко.

... Уранці у помешканні не було вчорашнього гостя, нового капелюшка з Парижа, темно-вишневої сукні, мештів на низьких обцасах, коштовного намиста. Чоловічий гранатовий костюм висів у шафі поміж суконь. Маґда в шаленстві вивертала кишені. Випав папірець...

«Солодка моя Маґдуню! Я чесно хотів тебе пошлюбити, та мушу спочатку виконати певні обов'язки. То є річ державної ваги. Незабаром повернуся! Стасьо».

На вулиці Супінського ще довго обмовляли нещасну удову, яка, певно, зіскочила з розуму, бо вибігла глупої ночі з брами і свистом закликала візника, щоб відвіз на двірець[5]. А вранці вийшла з помешкання, ніби все це її не обходило!

Нишпорка Маґдебурко три ночі не спав — усе розмірковував, чому чоловічі наглянсовані мешти стояли при дверях до помешкання старої панни Валєрці, яка розсипалася на порох від своїх літ на горішньому поверсі? Їй би не кавалера принаджувати, а кирпату приятельку з косою...

 еньо Муркоцький, син коліяжа на ім'я Алоїз і колишньої покоївки барона Альцгеймера Матильди Хтошохоцької (насправді вона називалася Йосафатою), заволав на все місто теплої травневої ночі тисяча вісімсот невідомо нам якого року. Баба-пупорізка визначила пильним оком, що жити немовляті недовго, але промовчала. Породілля була перестарку ватою, молоко ніяк не хотіло прибувати, і дитя верещало з голоду, бо інакше ніяк не могло ще висловити свого нагального невдоволення. Алоїз погнав у передмістя і знайшов молодицю, з якої молоко цвіркало навіть від необачного дотику. Шалений татусько наобіцяв тій жінці грошей, дав кілька корон завдатку і домовився, що його Матильда з дитиною на місяць замешкає у світлиці, а господиня нехай перебереться зі своїми дітьми у стаєнку. Якщо, звісно, на те погодиться її чоловік...

— Та яке! — хитнула головою молодиця.— Чоловік у криміналі, бо мало не порішив якогось коліяжа, що хотів у нього видурити гроші!

Алоїзу ніби жару сипонули за комір. Восени він зі своїм товаришем — кондуктором напав на неповороткого підпилого вуйка, який так замацав і пом'яв квитка, що на ньому не лишилося живого місця. Звісно, кондуктор зразу втямив: квиток куплений сьогодні. Але ж можна позбиткуватися з цього дзяда[6] і ще й на гальбу пива заробити! Та вуйко не піддавався; він однією рукою притримував кошика, а другою хапав кондуктора за ґудзики на мундирі і висмикував їх з радістю немовляти, що побачила блискучу цяцьку. Це розлютило поважного службовця — і він, осмілівши, заїхав вуйкові у писок. Той навзаєм. Алоїз вислизнув із бійки, бо побіг кликати на підмогу поліціянта...

— Надовго у криміналі? — спитався удавано співчутливо татко Ґеня.

— Як пощастить, то, може, після жнив прийде. А синові ще не скоро додому.

— А він де є?

— Таж у криміналі: узяв побавитися млинка на каву у маєтку, так прийшли й пов'язали...

— Скільки ж твоєму сину?

— Та вже б і до войска взяли...

«Куди я везу Матильду? — бідкався подумки Алоїз. — Тут самі опришки!»

Матильда й чути не хотіла про світлицю в сільській хаті, бо ж не піде до виходку аж за стайню зі своїм розмальованим ноцником, і тоді коліяжеві довелося умовляти молодицю, щоб вона зі своїм немовлям переїхала до міста.

— Та я не вар'ятка, аби полишити господарку й старших дітей під Божу милість. Везіть мені саме дитя — най буде з моїм в одній колисці!

Так Ґеньо уперше присмоктався до груді, що вже вигодувала одного кримінального елемента.

Алоїз прилаштував сина і забув про нього: певно, почуття батьківства у нім не розвинулося, як у всіх нормальних людей. І його можна зрозуміти — ніхто не хоче змінювати свої звички, доживши з ними до сорока літ!

Матильда навідувалася до свого синочка раз на тиждень, потім раз на місяць, бо не мала багато часу: треба ж і до фризієра піти, і до кравчині, а головно — посидіти з приятельками за кавою у «Пчілці»на Ринку і позітхати за бідною дитинкою.

Так минув рік. Пора було Ґеню повертати додому. Матильда привезла його у фіякрі. Рум'яний тугенький хлопчик довго не міг звикнути до просторого помешкання на другому поверсі, і як став упевнено тупотіти ніжками, то вперто утікав за двері.

Щоліта його відвозили в передмістя до годувальниці — «на чистий воздух», як казала Матильда стурбованим голосом своїм приятелькам, і якби баба-пупорізка тепер побачила Ґеня, то б не повірила, що з того синього немовляти виріс аж занадто жвавий збитошник.

У п'ять рочків його уперше затримали на двірці з повними кишенями цукерок, яким обдарували жалісливі панночки в капелюшках. Між цукерками була і золота бронзулетка