Читати книгу - "Не плач, кохана!"

Синій від холоду Миша пропускає вперед Чмо, а потім з боку завдає потужний удар в щелепу. Федя валиться на оточуючих, але впасти йому не дають. Його масивне тіло витягують з натовпу і кидають на нари. Там він приходить до тями. Лає Мишу і плюється кров'ю.

Федя ніколи не наїдається. Він відчуває постійний голод. Його шкіра бовтається, як ганчірка. Обвисають худі щоки колись вгодованого обличчя. Все своє існування Федя підпорядковує тому, щоб вгамувати голод. Щоб набити свою утробу, нічим не гребує.

З'являються вертухаї. В їх числі сержант Іванько, вважай, мій земляк. Із сусідньої області. В теплих кожухах. Рухаються не поспішаючи. Оглядають нари. Виявляють тих, хто не зміг пережити дуже холодну ніч.

В барак повільно повертається тепло. Він потопає в суцільному тумані з водяних парів і диму. Братва вже трохи прогрілася і отямилася. Підраховує втрати.

Ми з Молдаваном, нарешті, теж прогрілися. Поспішаємо до нар Петі Труби. Тривожне передчуття не дає спокою. Чому він лежить, вкритий з головою ковдрою. Хоч би ворухнувся. Чи що? Миша першим зірвав ковдру, сказав:

— Труба, вставай!

Ніякої реакції. Намагаюся торсати Петю. Відчуваю пальцями затверділе тіло. Кажу тихо Миші:

— Запізнилися будити!

— Чому це Бог забирає хороших людей? А всяке лайно обходить стороною, — задається питанням Миша, знімаючи з лисої голови шапку-вушанку.

— Це, дійсно, несправедливо, — додаю я. — Добрий, хороший чоловік відійшов у вічність, а всякі мерзотники продовжують коптити небо.

Бригадири оперативно формують спеціальну групу. Братва йде уздовж нар, збирає жмуриків, виносить їх до вхідних дверей в барак, щоб потім, коли підженуть транспорт, відправити трупи до моргу.

Тягають, як колоди. Голови лежать в одного на плечах, ноги — в іншого. Дивимося з Молдаваном, як виносять до проходу мого земляка путивлянина Петю Трубу. Валянки ніби примерзли до підлоги, хоча вона вся в калюжах. Ми з Мишею чомусь не можемо зрушити з місця. Не можемо відірвати погляд від двох паханів, які його несуть.

Створюється враження, що несуть статую зі складеними на грудях руками. Несуть, як колоду. Ноги — в одного на плечах, голова — в іншого. Як лежав на нарах, так навічно і заснув. Абсолютно нерухомий. Тільки звисає лахміття його гнидників.

Худий, довгий Труба постійно скаржився на здоров'я. На важку роботу і скудне харчування. Ще вчора ми з ним і Мишею мріяли про справжній чорний хліб, не про той, схожий на глину, що дають нам у таборі.

Петю принесли до проходу, кинули, як колоду, до інших покійних. Більшість живих не виявляють до них ніякого інтересу. Проходять повз, іноді спотикаючись об трупи. Вони зайняті своїми невідкладними справами. Сьогодні одні. Завтра приспіють інші жмурики. Холод перевіряє на здоров'я і витривалість. Не встояв. Пішов на той світ.

Спостерігаємо з Мишею, як Чмо підійшов до покійників. Він ще витирає ніс, з якого сочиться цівка крові, він ще не прогрівся як слід, але не забуває вчорашніх образ. Посмоктуючи скоринку глинистого хліба, голосно плямкаючи товстими губами, пнув труп Труби ногою.

Чуємо його гугнявий голос:

— Бичка пожалів. Накурився. На все життя. І на той світ припас. Гад.

Обличчя Миші покривається синім рум'янцем. Він зривається з місця. Що є сили дає тупим валянком під зад знахабнілому Чмо.

Той не втримався. Завалився на бетонну поверхню підлоги обличчям вниз. Підхопився. Витер рукавом кров, яка капала з носа. Кинувся до Миші. Я встиг зупинити його, сказав:

— Правильно зробив Молдаван. Побійся Бога. Петя вже мертвий! Навіщо його тусати?

Чмо змінився в обличчі.

— Яка легка смерть! — Позаздрив. — Заснув — і не прокинувся.

— А ти сам спробуй. Може і в тебе вийде, — ніяк не може заспокоїтися Молдаван.

Федя не змушує себе чекати:

— Ти помри сьогодні, а я завтра.

— Я Трубі не заздрю і на той світ не поспішаю, — пояснює йому Миша.

— Я тебе урою, сука, ляжеш поруч із Трубою, — каже Чмо і сунеться масивною фігурою на Мишу. — Ти мене вже дістав.

Молдавана не так легко залякати. Він стає у стійку перед масивною фігурою Чмо, який пре буром, не помічаючи навколо нікого, крім свого ворога. Я гарячково думаю, як запобігти зіткненню. Обидва супротивники не поступаються один одному. Не відомо, чим закінчиться їх бійка. Ясно одне: без крові не обійдеться.

На щастя, вчасно з’явився сержант Іванько.

— Розійдись! — голосно закричав він.

Але доведений до кипіння Федя Чмо не помічає охоронця. Сержант Іванько не змушує себе чекати. Завдає удар прикладом автомата по його великій голові, яка чимось нагадує гарбуз. Федя валиться на підлогу. Не перший раз сьогодні. Насилу піднімається. Кидає у бік Молдавана ненависний погляд і каже:

— Ти у мене все одно своє отримаєш.

— Як таких негідників земля носить! — дивується Молдаван. — Ти його хоч убий, а він все одно своє.

Ми з Мишею підходимо до Валери Окуджави. Він продовжує лежати, не виймаючи рук з-під ковдри. Валера — корінний сибіряк. Це — світлий, завжди усміхнений чоловік років сорока — нічого не має за душею, окрім таланту.

Він народився і виріс в Анжеро-Судженську. Грав і співав, читав свої вірші у підпільній борделі. Трахав всіх дівок підряд,