Читати книгу - "Незадовго до війни з ескімосами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— П’їлиже?
— Що?
— Обідали?
Джинні похитала головою.
— Поїм, коли повернуся додому, — відповіла вона. — Мама завжди готує мені ланч і чекає доки я прийду.
— У мене в кімнаті лежить півсендвіча з куркою. Хочете? Я його не їв, нічого такого.
— Ні дякую. Чесно, не хочу.
— Але ж щойно грали в теніс. Невже не голодні?
— Не в тому справа, — пояснила Джинні й знову поклала ногу на ногу. — Просто мама завжди чекає на мене з ланчем, коли я повертаюся. Тобто коли я не їм, вона просто божеволіє.
Схоже, брат Селени прийняв таке пояснення. Принаймні він кивнув і відвернувся. Але раптом знову подивився на Джинні.
— А молока вип’єте?
— Ні дякую… але спасибі що запропонували.
Він із відсутнім виглядом нахилився і почухав голу ногу.
— Як звуть того хлопця, за якого вона виходить заміж?
— Хто, Джоанна? Дік Ґеффнер.
Брат Селени не зупиняючись чухав ногу.
— Він капітан-лейтенант на флоті — додала Джинні.
— Ну то й що…
Джинні хихикнула. Вона дивилася, як він чухає ногу, аж доки та не почервоніла. Коли ж він почав шкрябати нігтем болячку на нозі дівчина відвернулася.
— Звідки ви знаєте Джоанну? — спитала вона згодом. — Я ніколи не бачила вас у нас вдома, і взагалі…
— А я у вашому чортовому домі ніколи й не був.
Джинні почекала трохи, але до останньої фрази він нічого так і не додав.
— То де ж ви познайомилися?
— На вечірці
— На вечірці Коли?
— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, у французькому стилі. Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.
— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.
— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?
— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?
Він стомлено повернувся до неї.
— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.
Джинні трохи подумала.
— Мабуть, вона була зайнята.
— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.
— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.
— Атож-бо, чорт забирай.
Джинні усміхнулась.
— До речі скільки ви були знайомі — поцікавилася вона.
— Достатньо довго.
— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше?
Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?
— Ні.
— Божечки! Коли ви їй жодного разу не телефонували і не…
— Господи, та я ж не міг!
— Чому це? — здивувалася Джинні.
— Мене не було в місті.
— Он як? А де ви були?
— Хто, я? В Огайо.
— Мабуть, у коледжі.
— Ні. Кинув.
— Тоді в армії?
— Ні. — Брат Селени постукав себе по грудях рукою з цигаркою. — Годинник, — пояснив він.
— Тобто серце? — уточнила Джинні. — Що з ним?
— Щоб я так знав, що з цією бісовою штукенцією. Мав ревматизм у дитинстві. Чорт, як же в мене боліло в…
— А чи не треба вам кинути палити? Тобто коли погано з серцем, палити не можна, хіба ні? Лікар казав моєму…
— Вони вам таке розкажуть… — відмахнувся брат Селени.
І Джинні на хвильку припинила наступ. На дуже коротку хвильку.
— Чим ви займалися в Огайо? — спитала вона.
— Я? Працював на бісовому авіазаводі.
— Справді — здивувалася Джинні — І як, сподобалося?
— Сподобалося? — передражнив її він. — Був у захваті. Обожнюю літаки. Вони ж такі гарні!
Джинні вже зайшла надто далеко, щоб ображатися.
— Скільки ви там працювали? Тобто на авіазаводі.
— Господи, та не знаю я! Років зо два, зо три. — Він підвівся і підійшов до вікна. Подивився на вулицю, почухав спину. — Тільки подивіться на них. Чортові бовдури.
— Хто? — не зрозуміла Джинні.
— Не знаю. Будь-хто.
— У вас знову кров з пальця потече, коли триматимете його так, — сповістила його Джинні.
На диво, він прислухався: поставив ліву ногу на диван біля вікна і поклав на неї поранену руку. Але погляду від вулиці не відвів.
— Вони всі прямують до бісової призовної комісії. Ми скоро з ескімосами воювати станемо. Знаєте це?
— З ким? — перепитала його Джинні.
— З ескімосами… Та прочистіть вуха, на бога.
— Але чому з ескімосами?
— Не знаю. Звідки мені знати, чорт забирай? Цього разу підуть усі старі. Ті кому близько шістдесяти. Братимуть лише тих, кому близько шістдесяти, лише їх. Просто знизять навантаження, і все. Це не складно.
— Вам у жодному разі туди йти не доведеться, — нагадала йому Джинні, не маючи на увазі нічого, окрім правди, але розуміючи — ще до того, як закінчила речення, — що каже щось погане.
— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незадовго до війни з ескімосами», після закриття браузера.