Читати книгу - "Хроніки Південного"

Проте у підземному переході ми побачили у продажу плакати і зупинились — аж щелепи повідвисали: Сталлоне, Ван Дам, Шварц з другого Термінатора, Чак Норіс, Джим Керрі, Шерон Стоун, 2 Unlimited, Джексон, Мадонна, «Нірвана»… і так можна продовжувати безкінечно. Загалом плакати можна знайти й у Шяуляї, але ці були просто бомбезного розміру. Майже всі в повний зріст людини. І кольори такі, що здавалось — зараз вони до тебе заговорять. Навіть справжніші, ніж по тєліку. Порівняно з тими плакатами, зображення в тєліку здавалось таким, ніби дивишся крізь вікно, обісране мухами. Всі плакати, які можна було купити в нас, майже не відрізнялися від тих, що надруковані на сторінках журналів Bravo, Popcorn чи ще десь.

Але в нас купують ті, що є, бо зовсім нещодавно всі плакати були лише з журналу «Ряди молоді»[1]. А ще можна було купити перефоткані знімки Брюса Лі чи Ван Дама розміром з аркуш зошита. І нема чого тут багато розмірковувати.

Ми переглядаємось — і відразу розуміємо: плакати підуть. Почуваємося, ніби Гамерику відкрили. Ви уявляєте те почуття, коли знаходиш щось, чого ніхто досі не знаходив, і ти будеш першим. І не лише бабла заробиш, а ще на тебе будуть дивитися й запитувати, звідки ти це дістав, скільки заплатив і всяке-різне. А тоді ти відчуваєш, що не просто бабки заробляєш, а по-справжньому заслужив їх, бо ти такий крутий, що це все знайшов і зрозумів те, чого інші не знаходять і не розуміють.

Ще б пак! Не часто почуваєшся таким крутим. Зрозуміло, що бариш з тих плакатів не буде вражаючим — удвічі, ну, максимум утричі. Але ж набагато приємніше щось зробити і для душі, а не лише заради бабла. Бабки — це добре, але коли від цього ще й кайф отримуєш, то й часу на штовхання товару не шкода, і більше з’являється ідей, куди той товар спихнути, та й інших легше переконати в тому, що без цього плаката їхня хата — просто конура.

Тож їхали додому на розслабоні — на кордоні ніхто не буде домахуватися. Зиркали на інших навіть з легкою зневагою, десь так: ну, ви тремтіть, тремтіть, якщо слабó мізками порозкидувати, якщо все робите разом з табуном. Та ніде гріха діти, ми вважали цей табун цілковито прийнятним. Усі довкола були нам наче родичі — вони жили й дихали тою самою справою: щось шили, в’язали, кудись возили, міняли, купували та продавали. Як у кожній родині — всі бажали бути крутішими за інших. А така конкуренція корисна. Тому, як на всіх родинних зборах, так і в цьому потязі, всі розповідають ті самі історії: про перетин кордону, хто, що й по скільки штовхає тощо. Ми везли товар потягом, а скільки ти тут зможеш потягнути чи повезти, втім, були й серйозніше налаштовані люди. Наприклад, напакує він цілісіньку автівку товаром і просить тракториста переволочити через кордон у такому місці, де суцільна трясовина, і жоден митник там сидіти не буде. Місцеві, що мешкають вздовж кордону, працюють інформаторами і повідомляють, чи немає поблизу прикордонників. Тоді з боку Латвії приходять потрібні люди і забирають захований у кущах товар. А інші тягають товар на конях: коні перестрибнуть меліораційні рови — і лови вітра в полі.

Таких не зловиш. А я ще довго роздумував про провідниць, все думав і ніяк не міг збагнути, чому тепер усі газети повні оголошень десь такого змісту: «Лише в нас найчарівніші, наймиліші гіди-провідниці, які покращать ваш похмурий настрій, супроводжуватимуть вас повсюди і весь час». Чому їх називають гідами і провідницями, та ще й пишуть через дефіс? Біля одного оголошення були намальовані два силуети — чоловіка і жінки. Жінка тримала його під руку, і була добряче вища за нього. Ну, типу, вона ж гід, тому знає куди іти, а її великий зріст мав би показувати, що тут саме вона керує ситуацією? Нісенітниця якась. І до чого тут провідниці потяга?

Однак довго я такими дурницями не мучився, і цього разу ми повернулися додому без зайвих нервів. Уже й Шяуляй скоро. Кажуть, що це місто вєліків. Може, і було колись. Незважаючи на те, що тепер ціна на бензин захмарна, вєліків чомусь не побільшало. Нові, що німці виготовляють, їдуть закордон, бо для нас їхні ціни трохи смішні — за таку ціну можна й тачку непогану знайти. Часи «Орльонків» і «Ласточьок» давно минули. Кращі лісопедисти тепер звідки завгодно — з Клайпеди, з Паневежиса, але не з Шяуляя. Інші ще називають Шяуляй містом Сонця. Але сонця могло би бути й більше. Втім, якщо говорити, як є, то Шяуляй є містом в’язальниць, спекулянтів, регбістів і хокеїсток на траві. А ще — ван дамів, шварців, бо качалки тут на кожному куті, і в кожній на стінах висять плакати з їхнім зображенням. Тому кожен, хто звідти виходить, уявляє, що живе у фільмі й грає головну роль.

В’їжджаємо на вокзал. Ну, що наші сталлоне і ван дами, дивіться, ось вам — Шяуляй! Ось тут і має відбуватися дія ваших фільмів. Знаєте, почуваюся так, ніби я привіз вас на батьківщину. Нашорошуйте вуха! Це — Шяулінський вокзал. Чуєте, що кажу? Чи ні? Повторюю ще раз — Шаолінський! Отож-бо й воно, що саме тут ви немов свої, тому будьте як удома.

Спочатку вирішили втулити плакати всім знайомим. Подивимось, як підуть, скільки погодяться за них заплатити і що взагалі казатимуть. Ми заламали ціну конкретну, однак ніхто й не сперечався. Таких плакатів не те що ні в кого не було, але ніхто їх навіть і не бачив. Ну, ти сам уяви — заходиш до кімнати, а там на півстіни — Ван Дам. Зовсім інший рівень, ніж повсюди, де на стінах пришпилені плакатики розміром з аркуш із зошита. Мій братко, з яким разом штангу тягали, забрав декілька з ходу. Його качалка вмить змінилася, бардак на стінах став непомітний: чисто, а на всю стінку — яскрава стопудова крутизна. І тоді можна усвідомити, що ти тягаєш залізо не просто задля дівок, не для того, щоб показати всім,