Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

Мені також, Семмі.

Добре, що було літо. Ніхто не перевіряє, чи я в школі. Ніхто не витріщається на мене, не кепкує. Ніхто не повинен турбуватися про мене, і я не повинна ні про кого піклуватися. Здавалося, що це добре, так само, як здавалося, що крекери і сир — це добре.

Я знову дивилася телевізор, коли у двері подзвонили. Дзвонили і дзвонили. Я ігнорувала дзвінок. Але він продовжував дзвонити.

«Не відчиняй», — сказала я собі.

Але дзвінок продовжував дзвонити.

Я думала, що можу збожеволіти. Я могла збожеволіти, слухаючи оте дзень-дзелень, дзень-дзелень знову і знову, знову і знову, знову і…

Моя голова казала ногам зупинитися, але вони побігли до дверей. Руки дотягнулися до ручки і навстіж відчинили двері.

Там стояла бабуся. З червоними очима, але рішучим поглядом.

— Бабусю, — сказала я. — Що ти тут робиш?

— Приїхала подивитися, як тут мої дівчатка, — відповіла бабуся.

— Чому? — запитала я.

— Я телефонувала, але ніхто не відповів.

— Телефон зламався, — збрехала я.

— Я хвилювалася. Ми зідзвонювалися що два тижні, а потім — нічого…

— Тож ти подолала увесь цей довгий шлях з Вермонту? Як?

— Поїздом, — відповіла бабуся. — І на таксі.

У бабусі була лише невелика сумка. Туди могло поміститися зовсім небагато речей. Зміна одягу. Піжама. Зубна щітка… Бабуся ненавиділа подорожувати.

Вона розвела руки, і я впала в її обійми. Вперше, відколи лишилася сама, я розплакалася.

Ми сиділи на дивані, бабусині м’які пальці бігали по моєму волоссю. Вони не торкалися мого шраму над скронею. Скроня… Я й слова такого не знала, доки не з’явився шрам.

— Де моя Ліззі? — запитала бабуся.

Ліззі. Моя матір, її донька. Де вона була?

— Вийшла ненадовго. Вона повернеться перед вечерею, — знову збрехала я.

Я не знала, що життя на самоті перетворить мене на брехуху. Я не могла сказати їй правду. У жодному разі.

— Бабусю, почитаєш мені?

— Добре, дорогенька, як тоді, коли ти була маленькою? Ти завжди любила казки…

Бабуся не закінчила свою фразу, але я закінчила її подумки. Вона часто це повторювала, і далі завжди були такі слова: «Саванна ніколи не посидить, щоб послухати казку…»

— Піду візьму книжку, — я пішла у свою кімнату і принесла бабусі книжку, яку читала.

Бабусин ніжний голос завжди навіював на мене сон. Я обкрутилася навколо неї, влігшись їй на живіт, як на подушку.

Поки бабуся читала, світло змінилося на золотисто-оранжеве, але сонце ще не зайшло. Настав вечір. Час вечері. Час, коли бабуся чекала на мамине повернення.

— Може, ми б почали готувати вечерю, — сказала вона, запихаючи закладку між сторінок книжки, — і мамі не треба буде турбуватися про це, коли вона повернеться.

— Добре, — погодилася я.

Я продовжувала лежати на дивані і боялася, що, якщо ворухнуся, доведеться просити принести відро, щоб виблювати.

— Допоможи мені. Мені ніколи не було затишно на чужих кухнях, — попросила бабуся.

Я повільно й обережно підвелася і пішла за нею на кухню. Я була в бабусі за спиною, коли вона побачила мої бляшанки. Вісім бляшанок — деякі все ще повні, деякі порожні — стояли рядочком на столі. Вона мусила здогадатися. Може, вона не була готова в це повірити. Хоча минуло стільки часу, а я й сама досі не вірила. Бабусин погляд зупинився на відчинених дверях моєї спальні, потім став блукати кімнатою, де на підлозі валялася брудна білизна, джинси та футболки.

— Добре, погляньмо, що можна зробити.

Вона пішла до холодильника, де, окрім гірчиці та пляшки з соусом, була лише порізана шинка. Дістала шинку, взяла хліб і зробила три сандвічі. Розклала на три тарілки. Відкрила банку стручкової квасолі, переклала у скляну миску з кришкою і підігріла у мікрохвильовій пічці. Кивнула, щоб я накрила на стіл, і я це зробила. Я налила воду в три склянки і поставила їх. Коли все було готове, ми дивилися на накритий на трьох стіл. Я зиркала на електронний годинник на плиті: 7.20. 7.28. 7.33. 7.38. 7.42. Холодна стручкова квасоля.

— Вона не прийде, правда? — запитала бабуся.

Я подивилася на свою тарілку, у горлі пересохло.

— Ні, — прошепотіла я.

Бабуся зітхнула.

— Обрі.

Пауза.

— Ти знаєш, куди вона пішла? — бабуся говорила так, ніби все ще сподівалася, що мама вийшла у якихось справах.

Я заперечливо похитала головою.